Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

Радянська Україна була готова зробити все, що в її силах, щоб навчити їх цьому.

Каганович і Шумський

Щоб уряд радянської України міг зберегти рівень національної легітимності, здобутий завдяки початкові процесу українізації, конче потрібні були зміни в керівництві КП(б)У. Якби партія залишалася під керівництвом Квірінга, українізація, найімовірніше, і далі обмежувалася б виключно культурними питаннями. Проте розстановка сил у КП(б)У різко змінилася в квітні 1925-го, коли Квірінга замінив на посаді першого секретаря Лазар Каганович, довірений «офіцер» Сталіна, відряджений із Росії з наказом наполегливо вимагати українізації партії та уряду[361]. Хоча Каганович розмовляв українською мовою достатньо вільно для того, щоб використовувати її в публічних виступах, він був не етнічним українцем, а євреєм, народженим в Україні[362].

Каганович одразу почав просувати процес українізації. У своїй першій публічній промові новий перший секретар зажадав поширити українізацію й на саму партію[363]. Невдовзі потому Чубар обґрунтував необхідність такого курсу, застерігаючи, що тільки тоді партія може сподіватися очолити українські культурні процеси, які вона зараз підтримує, коли сама українізується, бо інакше є ризик позбутися провідної ролі в цьому рухові на користь чужої для неї української національної інтелігенції:

До цього часу ми не приділяли належної уваги тому питанню, щоб наша партія взяла під свій контроль усі ті процеси, які нині зростають і розвиваються в українському житті на основі національних тенденцій. Наш вплив на маси в цій царині їхнього життя залишається дуже слабким. Але ідеологічний вплив на українську інтелігенцію, який, звичайно, сприяє націоналістичним ухилам серед народних мас та особливо серед селян, постійно набуває більших масштабів. І безпосередня загроза потенційному відчуженню від нашої партії широких мас селянства та певного прошарку пролетаріату нависатиме до тих пір, поки партія відмовлятиметься йти шляхом, наміченим рішеннями XII з’їзду конгресу з національного питання[364].

Інакше кажучи, підтримка більшовиками української культури сприяла спалаху національної творчості та креативності, і над цими процесами партія не мала жодного реального контролю. Для того щоб його здобути та зберігати надалі, партія мала вступити в боротьбу з національною інтелігенцією. І зробити це, так би мовити, на її ж полі з тим, щоб перемогти в питаннях культурного проводу української нації. Партія не могла б і сподіватися на таке, якби стрімко не перетворилася на українську силу.

З цією метою Центральний комітет КП(б)У наказав українізувати партію та апарат професійних спілок. Водночас 1 січня 1926 року було встановлено кінцевим терміном для завершення українізації державної адміністрації[365]. Це означало, що всі партійні, урядові та профспілкові справи в Україні надалі мали би провадитися виключно українською мовою.

Каганович також наполягав на швидкій українізації формувань Червоної армії в Україні. За кілька днів після квітневого пленуму ЦК він виступив на зборах Київського військового округу, стверджуючи, що швидка українізація армії була життєво необхідною, якщо радянська влада хоче назавжди уникнути іноземної окупації в майбутньому:

коли український селянин буде в армії бачити людей з багнетами, що з ним розмовляють не на його мові, що з цією мовою не рахуються й з погордою ставляться до цієї мови (а цей гріх де в кого є, з посмішечкою, з іронією дехто підходить). Тоді селянство дивитиметься на цю армію, як на армію завойовників, а не як на свою армію[366].

Каганович був, вочевидь, рішуче налаштований зробити все, щоб українська мова стала панівною в головних установах радянської України.

Такий розвиток справ був наче здійсненням мрій тих, хто виступав за швидку українізацію. Водночас за рік потому КП(б)У почала кампанію з підриву репутації Шумського, якого охрестили «надмірним українізатором» і «націонал-ухильником». Сам час, на який припали анафеми на Шумського, також має значення, оскільки саме тоді відбулося й формування об’єднаної опозиції проти Сталіна, яка була коаліцією колишніх партнерів Сталіна в панівному тріумвіраті РКП[367] на чолі з Троцьким[368]. Ми знаємо, що Сталін справді переймався через можливості створення такої коаліції та намагався робити реверанси в бік Троцького, сподіваючись уникнути невигідного для себе розвитку подій[369]. Чи Шумського віддали як своєрідний «відкуп» тим російським комуністам в Україні, які чинили спротив українізації? А саме такі люди обіймали низку посад, особливо на Донбасі та в апараті профспілок[370]. Дані щодо національного складу нових кандидатів у члени партії вказують на послаблення в другій половині 1926-го спроб залучити до неї більше українців. У другій половині 1925 року 54 % нових кандидатів у члени КП(б)У були українцями; у першій половині 1926-го вони становили 55,1 %, у другій половині цього самого року відсоток українців упав до 52,6 %, а в першій половині 1927-го до 48,8 %. Протягом цього ж періоду відсоток нових кандидатів-росіян зріс із 26,8 % у першій половині 1926 року до 33,2 % у другій половині 1927-го. Директива політбюро ЦК КП(б)У 9-го травня 1927 року містила інструкцію про призупинення до наступного з’їзду прийняття до лав партії тих, хто не належав до робітничого класу. Оскільки так доступ до членства в партії було, по суті, закрито переважно для неросіян, ця директива посилила позицію саме росіян у КП(б)У[371]. Якщо коротко, то кампанія, що розгорнулася проти Шумського, супроводжувалася розмиванням зусиль з українізації партії. Це вказує на те, що обидва ці заходи було спрямовано на посилення підтримки владного тріумвірату в Москві з боку російського контингенту в КП(б)У.

У боротьбі з об’єднаною опозицією не було жодної небезпеки в тому, щоб позбавити український контингент у партії влади й впливу. Колишнім боротьбистам більшість членів партії так чи інакше все одно не довіряла, бо вважала їх представниками «неленінської спадщини»[372]. Шумський мав своїх союзників-комуністів у Комуністичній партії Західної України (КПЗУ), які ніколи не належали до Російської комуністичної партії, а отже — не брали участі у внутрішніх справах ВКП(б). Також було мало шансів на те, щоб українські комуністи знайшли спільну мову з об’єднаною опозицією, оскільки вона виступала за пришвидшену індустріалізацію коштом селянства. Шумський прийшов до партії як провідник селян, тому він ніколи не долучився б до тих, хто хотів принести селянство в жертву на вівтар індустріалізації. Невдоволення політикою українізації могло зіграти на користь опонентам Сталіна в партії, а от підтримка пришвидшення українізації нічого б їм не дала. Оскільки національна політика, нехай і незначною мірою, але все-таки стала питанням у внутрішньопартійній боротьбі на рівні Союзу, саме опозиція взялася критикувати українізацію як порушення прав росіян в Україні[373]. Пожертвувати