Читати книгу - "Гра янгола"

– Тобі піде на користь, якщо ти примусиш себе трохи поїсти. У разі ще якоїсь потреби поклич мене.

Я залишив її саму й пішов до своєї кімнати, щоб скинути намоклі черевики. Поставив грітися воду й сів у галереї, чекаючи. Злива не припинялася, великі краплі лунко лопотіли, розбиваючись об шибки, утворюючи струмочки, що дзюркотіли в ринвах вежі та тераси й створювали такі звуки, ніби хтось ходив по даху. За вікнами квартал Рібера був занурений майже в непроглядну темряву.

Незабаром я почув, як двері кімнати, у якій перебувала Крістіна, відчинилися, і вона, загорнута в білий халат і з вовняною шаллю, яка їй не личила, на плечах, підійшла до мене.

– Я знайшла це в одній із твоїх шаф, – сказала вона. – Сподіваюся, ти нічого не маєш проти.

– Можеш залишити цей халат собі, якщо хочеш.

Вона сіла в крісло й обвела поглядом залу, зупинивши його на стосі паперу, який лежав на столі. Крістіна подивилася на мене, і я кивнув головою.

– Я закінчив його кілька днів тому.

– І свій також?

Я, звичайно, вважав обидва рукописи своїми, але обмежився тим, що знову кивнув головою.

– Можна? – запитала вона, узявши одну сторінку й наблизивши її до свічки.

– Звичайно.

Я дивився, як вона мовчки читає з легкою усмішкою на вустах.

– Педро ніколи не повірить, що це він написав, – сказала вона.

– Довірся мені, – відповів я.

Крістіна поклала сторінку назад у стос і подивилася на мене довгим поглядом.

– Я сумувала за тобою, – сказала вона. – Я намагалася відкинути ці думки, але мені тебе бракувало.

– Мені тебе теж.

– Були дні, коли, перед тим як піти до санаторію, я йшла на станцію, сідала на пероні й чекала поїзда з Барселони, сподіваючись, що ти до мене приїдеш.

Я проковтнув слину.

– Я думав, ти не хочеш бачити мене, – сказав я.

– Я теж так думала. Мій батько часто запитував про тебе, знаєш? Він просив мене, щоб я піклувалася про тебе.

– Твій батько був добрий чоловік, – сказав я. – Добрий друг.

Крістіна кивнула головою з усмішкою, але я побачив, що її очі наповнилися слізьми.

– Проте в кінці він уже нічого не пам’ятав. Були дні, коли він плутав мене з моєю матір’ю й просив у мене прощення за ті роки, коли сидів у в’язниці. Потім, протягом багатьох тижнів, він уже не усвідомлював, де він є. З часом самотність оселяється в людині й уже не покидає її.

– Я тебе розумію, Крістіно.

– В останні дні мені здалося, що йому стало краще. Він почав дещо пригадувати. Я привезла із собою альбом із фотографіями, який у нас був, і стала знову навчати його, хто є хто. Там є одне давнє фото, зняте на віллі «Геліус», де ти й він сидите в автомобілі. Ти сидиш за кермом, а він навчає тебе водити машину. Обидва смієтеся. Хочеш побачити цю світлину?

Я не знав, чи хочу її побачити, але не наважився урвати цей момент.

– Звісно, хочу…

Крістіна пішла шукати альбом у своїй валізці й повернулася з маленькою книгою в шкіряній оправі. Вона сіла поруч зі мною й почала гортати сторінки, заповнені старими фотографіями, вирізками з газет і поштовими листівками.

– Поглянь-но, ось де ти.

Я подивився на фотографію й пригадав той літній день, коли Мануель посадив мене в ту першу машину, яку купив Відаль, і став навчати мене елементарних правил водіння. Після того ми виїхали на вулицю Панами й на швидкості близько п’яти кілометрів на годину, що здалася мені карколомною, бо я був за кермом, доїхали аж до проспекту Пірсона й повернулися.

«Ви створені для того, щоб стати асом водіння машин, – сказав мені тоді Мануель. – Якщо одного дня ви зазнаєте краху в письменстві, то зробите собі кар’єру на автомобільних дорогах».

Я всміхнувся, згадавши про ту мить, яку вважав утраченою навіки. Крістіна подала мені альбом.

– Візьми його. Мій батько хотів, щоб він зберігався в тебе.

– Він твій, Крістіно. Я не можу взяти його.

– Я також хочу, щоб він зберігався в тебе.

– Тоді нехай він лежить тут доти, доки не надумаєш забрати його.

Я став гортати сторінки альбому, дивлячись на обличчя, які впізнавав, і на ті, яких ніколи не бачив. Так, я побачив там весільне фото Мануеля Саньєра та його дружини Марти, на яку Крістіна була дуже схожа; зняті у фотостудіях портрети її дядьків і тіток, бабусь і дідів; побачив фотографію однієї з вулиць у кварталі Раваль, якою йшов хресний хід, і фотографію лазень Святого Себастьяна на пляжі Барселонета. Мануель колекціонував старі поштівки Барселони й вирізки з журналів; на одній із них був зображений юний Відаль у дверях готелю «Флорида» на вершині гори Тібідабо, а на другій – теж він попідруч із якоюсь сліпучою красунею в одному із салонів казино «Равасада».

– Твій батько дуже шанував дона Педро.

– Він завжди мені казав, що ми всім завдячуємо йому, – відповіла Крістіна.

Я помандрував далі сторінками пам’яті бідолашного Мануеля, поки не натрапив на сторінку з фотографією, не схожою на всі інші. На ній була знята дівчинка віком вісім чи дев’ять років, яка йшла невеличким дерев’яним молом, що заходив углиб осяйної поверхні моря. Вона трималася за руку дорослого чоловіка в білому костюмі, чия постать була почасти обрізана рамкою. У кінці молу було видно маленький човен із вітрилом, а далі – нескінченний обрій, за який ховалося сонце. Дівчинкою, знятою зі спини, була Крістіна.

– Це моя улюблена, – прошепотіла Крістіна.

– Де її було знято?

– Я не знаю. Не пам’ятаю ні того місця, ні той день. І не певна, що цей чоловік – мій батько. У мене таке враження, ніби того моменту ніколи не існувало. Уже багато років тому я вперше побачила цю фотографію в батьковому альбомі й ніколи не могла зрозуміти, що вона означає. Так, ніби вона хоче мені щось сказати.

Я перегорнув іще кілька сторінок. Крістіна розповідала мені, хто є хто.

– Поглянь, це я в чотирнадцять років.

– Я бачу.

Крістіна подивилася на мене зі смутком.

– Ти про мене не думав? – запитала вона.

Я стенув плечима.

– Ти ніколи не зможеш мені простити.

Я далі гортав альбом, щоб не дивитися їй у вічі.

– Ти нічим не завинила переді мною, щоб я мав тобі прощати.

– Подивися на мене, Давиде.

Я згорнув альбом і виконав її прохання.

– Ти брешеш, – сказала вона. – А я про тебе думала. Я думала про тебе щодня, але думала й про те, що не маю права про тебе думати.

– Чому?