Читати книгу - "Гра янгола"

class="p1">– Бо наші життя нам не належать. Ані моє життя, ані життя мого батька, ані твоє…

– Усе належить Відалеві, – сказав я з гірким смутком у голосі.

Крістіна повільно взяла мою долоню й піднесла до губ.

– Сьогодні ні, – прошепотіла вона.

Я знав, що втрачу її, як тільки мине ця ніч і біль та самотність, які терзали її зсередини, трохи вляжуться. Я знав, вона має слушність, і не тому, що казала правду, а тому, що в глибині душі обоє ми так вважали й завжди вважатимемо. Ми заховалися, наче злодії, в одній із кімнат, не наважившись навіть запалити свічку, не сміючи розтулити рота й щось сказати. Я роздягнув її дуже повільно, обціловуючи їй шкіру й знаючи, що більше ніколи так не робитиму. Крістіна віддалася мені з якоюсь розпачливою люттю й цілковитим самозабуттям і, коли втома нарешті здолала нас, заснула в моїх обіймах, не маючи потреби щось казати. Я змагався зі сном, смакуючи тепло її тіла й думаючи, що, якщо завтра смерть прийде по мене, я зустріну її з миром. Я ніжно гладив Крістіну в темряві, слухаючи, як за стінами будинку гроза та буря віддаляються від Барселони, розуміючи, що втрачу її, але також знаючи, що протягом кількох хвилин ми належали одне одному й нікому більше.

Коли перша заграва світанку зачервонила шибки моїх вікон, я розплющив очі й побачив, що ліжко порожнє. Крістіна залишила альбом і забрала роман Відаля. Я обійшов весь будинок, що вже пахнув її відсутністю, і одну за одною погасив усі свічки, запалені минулої ночі.

17

Через дев’ять тижнів я підійшов до будинку номер сімнадцять на площі Каталунья, де два роки тому відчинила свої двері книгарня «Каталонія», з подивом дивлячись на вітрину, яка здалася мені нескінченною: вона вся була заповнена примірниками одного роману – «Дім із попелу» Педро Відаля. Я всміхнувся в душі. Мій наставник використав навіть ту саму назву, яку я запропонував багато років тому, коли накидав схему його майбутнього роману. Я вирішив увійти й попросив показати мені примірник книжки. Я розгорнув його навмання й перечитав кілька абзаців, що їх знав напам’ять і які закінчив підчищати не більш як два місяці тому. Я не побачив у всій книжці жодного слова, яке не поставив би туди я, крім посвяти: «Присвячую цю книжку Крістіні Саньєр, без якої…»

Коли я повернув книжку, книгар порадив мені не думати двічі.

– Нам доставили цей роман два дні тому, і я вже його прочитав, – сказав мені він. – Це великий роман. Послухайте мене й купіть його. Я знаю, його до небес вихваляють у всіх газетах – і це майже завжди поганий знак, але тут виняток підтверджує правило. Якщо книжка вам не сподобається, принесіть її назад, і я поверну вам гроші.

– Дякую за рекомендацію, – відповів я. – Але я теж її читав.

– Тоді, можливо, вас цікавить якась інша книжка?

– Ви маєте роман, який називається «Кроки в небо»?

Книгар замислився на кілька хвилин.

– Це роман Мартіна, того самого, який під псевдонімом написав «Місто проклятих»? – Я ствердно кивнув головою. – Я його замовив, але з редакції поки що нічого не відповіли. Стривайте-но, я подивлюся.

Я пішов за ним до прилавка, де він обмінявся кількома словами з одним зі своїх колег, який заперечливо похитав головою.

– Книжку мали доставити нам учора, але видавець повідомив, що в нього немає зайвих примірників. Пробачте. Якщо бажаєте, я залишу для вас примірник, коли книжка надійде.

– Не турбуйтеся. Я ще прийду. І дуже вам дякую.

– Пробачте мені, кабальєро. Не знаю, що там сталося, бо я мав її одержати. Я вже вам казав…

Вийшовши з книгарні, я підійшов до кіоска на початку бульвару Рамбла, де продавали пресу. Там я купив майже всі газети того дня, від «Ванґардії» до «Голосу індустрії». Потім зайшов до кав’ярні «Каналетас» і став переглядати сторінки куплених газет. Рецензії на роман, який я написав для Відаля, були в кожній, на всю сторінку, великими літерами і з портретом дона Педро, на якому він здавався замисленим і таємничим, в елегантному костюмі та з люлькою, яку смоктав із добре завченою недбалістю. Я почав читати заголовки, а також перші та останні абзаци рецензій. Перша, на яку я натрапив, починалася такими словами: «“Дім із попелу” – це твір зрілий, багатий і наділений високими перевагами, твір, у якому ми знаходимо все те найкраще, що може запропонувати нам сучасна література». Інша газета повідомляла своїх читачів, що «ніхто в Іспанії не пише краще, ніж Педро Відаль, високошанований маестро й відомий романіст», а третя проголошувала, що роман Педро Відаля – це «роман солідний, досконало написаний і незрівнянний за своєю якістю». Четверта газета провіщала велику міжнародну славу Відалеві та його роману: «Європа схиляється перед маестро» (хоча роман вийшов друком лише два дні тому в Іспанії, а якщо взяти до уваги час, потрібний на його переклад, то він ніяк не міг бути опублікований у жодній іншій країні раніше, ніж за рік). Далі автор цієї ж таки рецензії вдавався до багатослівної балаканини про те, з якою глибокою пошаною вимовляють ім’я Відаля «найвідоміші міжнародні експерти», хоч, наскільки мені було відомо, жодну з його книжок ніколи не перекладали жодною іноземною мовою, окрім одного роману, переклад та публікацію якого фінансував сам дон Педро і якого було продано 126 примірників. Якщо зробити загальний висновок з усіх тих публікацій, то преса одностайно стверджувала, що «народився великий класик» і що роман засвідчив появу «найбільшого письменника нашого часу – Відаля, маестро, якого ні з ким порівняти».

На протилежній сторінці деяких із газет були також надруковані коротенькі, обсягом на шпальту або дві, рецензії на роман такого собі Давида Мартіна. Найприязніша з них починалася так: «Твір початківця Давида Мартіна, написаний досить-таки вульгарним стилем, під назвою “Кроки в небо”, з першої сторінки свідчить про цілковиту відсутність у його автора як таланту, так і будь-якого творчого ресурсу». У другій стверджувалося, що «початківець Мартін намагається наслідувати маестро Педро Відаля, проте без найменшого успіху». Остання, яку я знайшов у собі терпіння прочитати, опублікована в «Голосі індустрії», починалася з короткого вступного абзацу, надрукованого жирним шрифтом, де говорилося: «Давид Мартін, нікому не відомий новачок у літературі, мабуть, редактор газетних оголошень, судячи з його безпорадного стилю, здивував нас тим, що можна назвати найгіршим літературним дебютом року».

Я залишив на столі газети та замовлену каву і, спускаючись бульваром Рамбла, дійшов до контори Баридо та Есковільяса. Дорогою проминув чотири чи п’ять книгарень, усі прикрашені незліченною