Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"

обережно вручив мамі якийсь згорток. Вона взяла й поплескала його по плечу. Андрюс розвернувся й зібрався йти. Я сховалася за халупу.

Коли мама пішла, я визирнула й почала стежити, куди ж піде Андрюс. Він пройшовся понад рядом бараків. Я трималася на відстані настільки, щоб бачити, куди він іде. Він пішов на край табору, потім до великої будівлі з колод із вікнами. Зупинився й роззирнувся. Я сховалася за хатинкою. Здається, Андрюс хотів увійти в будівлю з чорного ходу. Я підкралася ближче й сховалася за кущем.

Я примружилась і подивилася, що за тим вікном. За столом сидів гурт енкаведистів. Я подивилася на будівлю. Ні, Андрюс не міг піти до енкаведистів. Я вже зібралася була йти за ним далі, аж тут побачила її. Пані Арвідене з’явилась у вікні, несучи тацю з чарками. Її волосся було чисте й добре укладене. Одяг – напрасований. На обличчі – косметика. Вона усміхалась і ставила напої перед енкаведистами.

Андрюс і його мати працювали на НКВД.

39

Я мала б радіти того вечора картопляній юшці. Але мені не йшов з думки Андрюс. Як він міг?! Як він може на них працювати? Чи він там і живе? Я подумала: ось я лежала в ямі, а Андрюс – у ліжку, в радянському ліжку. Я пхнула ногою колючу солому і стала дивитися в іржаву стелю.

– Мамо, як ти гадаєш, вони нам сьогодні дадуть поспати? Чи знову вимагатимуть підписати папери? – спитав Йонас.

– Не знаю, – сказала мама. Вона розвернулася до мене. – Андрюс дав мені оцей чудовий хліб, що ми їли до юшки. Це така сміливість – він ризикував заради нас.

– О, він сміливий, чи не так?

– Ти що хочеш цим сказати? – не зрозумів Йонас. – Звісно, сміливий. Він нам харчі приносить майже щодня.

– У нього такий вигляд, ніби він добре їсть, правда? По-моєму, він навіть поправився, – сказала я.

– І порадій за нього, – сказала мама. – Треба радіти, що не всі так бідують, як ми.

– Ага, добре, що енкаведисти не голодні. А то б у них не було сили живими нас у землю закопувати, – сказала я.

– Що? – сказав Йонас.

Улюшка прикрикнула на нас: тихо!

– Цить, Ліно. Помолімося й подякуймо за цю чудову їжу. І за тата помолімося.

Тієї ночі ми спали. Наступного ранку офіцер Крецький сказав мамі, що ми маємо приєднатися до інших жінок на буряковому полі. Я була вражена. Ми, схилившись, пололи сапками без руків’їв довгі зелені ряди цукрових буряків.

Панна Ґрибайте напучувала нас щодо швидкості роботи. Вона розповіла, що першого дня хтось сперся на руків’я сапки, щоб витерти піт із чола. Тоді радянські змусили їх повідпилювати руків’я. Я зрозуміла, наскільки важко було панні Ґрибайте красти для нас буряки. За нами стежила озброєна охорона. Хоча, здається, вони більше займалися тим, що палили й розповідали анекдоти, непомітно сховати буряк у білизну виявилося непросто. Він стирчав, як додаткова кінцівка.

Того вечора я відмовилася нести харч панові Сталасу. Сказала мамі, що мені погано і я не можу йти. Я не хотіла бачити Андрюса. Він – зрадник. Від’їдається на радянських харчах, їсть із тої руки, яка нас душить день у день.

– Я понесу їжу панові Сталасу, – за кілька днів зголосився Йонас.

– Ліно, сходи з ним, – сказала мама. – Я не хочу його самого відпускати.

Я пішла з Йонасом до хатинки лисого. Поряд чекав Андрюс.

– Привіт, – сказав він.

Я не звернула на нього уваги, залишила Йонаса надворі і пішла в хату віддати буряки панові Сталасу. Він стояв на ногах.

– Ось ти де. Де тебе носило? – сказав він, прихилившись до стіни. Я побачила на його солом’яній постелі мамин плащ.

– Розчаровані, що я досі жива? – поцікавилась я, даючи йому буряки.

– Просто настрій поганий, – сказав він.

– А що, тільки вам одному можна сердитися? Мені це все вже остогидло. Я втомилася від цих енкаведистів, які нас цькують.

– Ой-ой-ой. Та їм все одно, підпишемо ми чи ні, – сказав лисий. – Ти що, справді вважаєш, що їм від нас потрібен якийсь дозвіл, підписи, щоб робити з нами оце? Сталіну треба зламати нас. Чи ти не розумієш? Він знає, що якщо ми підпишемо якісь дурні папірці, то ми здалися. То він нас зламав.

– А звідки ви знаєте? – спитала я.

Він тільки відмахнувся.

– Тобі гнів не до лиця, – сказав він. – А тепер – іди собі.

Я вийшла з хати.

– Ходімо, Йонасе.

– Зачекай, – прошепотів Йонас мені на вухо. – Він нам ковбаси приніс.

Я схрестила руки на грудях.

– По-моєму, в неї алергія на доброту, – сказав Андрюс.

– Ні, не на доброту. А де ти взяв ковбасу? – спитала я.

Андрюс подивився на мене.

– Йонасе, залишиш нас на хвилинку? – попросив він.

– Ні, він не відійде. Мама не хоче, щоб він залишався сам. Тільки тому я і прийшла, – сказала я.

– Та то нічого, – сказав Йонас і відійшов.

– То от чим ти зараз харчуєшся? – спитала я. – Радянською ковбасою?!

– Коли можу дістати, – сказав він.

Він дістав цигарку й закурив. Андрюс здавався міцнішим, руки в нього стали ще більш мускулястими. Він затягнувся й випустив дим угору.

– Ще й цигарки, – відзначила я. – Ти спиш у гарному ліжку в тій радянській будівлі?

– Ти не уявляєш… – сказав він.

– Не уявляю? Ну, вигляд у тебе ситий і не змучений. Тебе посеред ночі не гнали в колгоспне управління й не засуджували на двадцять п’ять років. Ти їм усі наші розмови переказуєш?

– Ти вважаєш, що я донощик?

– Комаров пропонував мамі все йому переказувати. Вона відмовилася.

– Ти не знаєш, про що я кажу, – сказав Андрюс, червоніючи.

– Не знаю?

– Ні, не знаєш і не уявляєш.

– Я щось не бачила, щоб твоя мати бабралася в землі…

– Ні, – сказав Андрюс, його лице було майже впритул до мого. – Знаєш чому?

На його скроні запульсувала судина. Я відчула його дихання на лобі.

– Так, тому що…

– Бо вони погрожували вбити мене, якщо вона з ними не спатиме! І якщо вона їм набридне, вони теж мене вб’ють! Як би ти почувалася, Ліно, коли б твоя мама стала повією, щоб зберегти тобі життя?!

Я так і розкрила рот.

Слова самі вискакували в нього:

– А що б мій батько відчув, коли б це дізнався? А мати що почуває в ліжку з тими, хто вбив її чоловіка? Ні, можливо, твоя мама може для них і не перекладати, а ти уявляєш, що було б, коли б вони приставили ніж до горла твого