Читати книгу - "Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей"

телефонує купа народу, питаючи: «Так де ж роман?». – А я кажу: «Так нема ж роману!» – А мені кажуть: «Так ти ж сказав!» – А я відповідаю: «Та ні хєра я не казав, то все журналісти перекрутили…»

Проте інформаційне поле вже збурене й оцю неправдиву новину вже видають за факт, що відбувся. Всі його обговорюють і віддають цьому час та сили, а значить, він став реальністю, хоча не має під собою жодного реального підґрунтя. От чому ми живемо у часи тотальних фейків. Можете собі тільки уявити, яким засміченим є наш інформаційний простір, як важко, та й неможливо, відшукати там хоча б краплину правди! Я вже не кажу про політиків, що зробили брехню своєю професією. Але біда в тому, що ПРАВДА – нікому не потрібна. Бо вона зазвичай сувора, неоковирна, радикальна та невесела. Єдина дійсна правда цього життя – воно неодмінно закінчується смертю. От чому всім нестерпно хочеться «легкості буття», «скольженія по поверхності жізні», бо сама лише згадка про фінал і тотальне забуття приводить людину у стан перманентного шоку. Тому моя порада всім, хто читає бульварні видання і таблоїди: полиште цю невдячну, бридку справу і зверніть увагу на своїх близьких, посадіть дерево чи займіться власним здоров’ям, самоосвітою чи вирощуванням капусти. Або почитайте гарну книжку. Все ж буде корисніше.

– Що нашу країну очікує попереду?

– Я не Ванга і не Дельфійський оракул… Думаю, що років два-три все буде дуже хріново, а потім стане легше… або настане повний кирдик.

– Це як з анекдоту: «купи козу – продай козу»?

– Та ні, радше: «пацієнт скоріше живий, аніж мертвий, чи навпаки». Ми зараз перебуваємо на грані – можемо одужати, а можемо померти. Все вирішиться у найближчі два-три роки. Просто ми ніяк не хочемо вивчити уроки історії, тому завжди наступаємо на ті ж самі граблі. Думаємо – якось воно пронесе, якось то воно буде, бо ніколи так не було, щоб ніяк не було. Згоден, що не все залежить від людського бажання, бо є рок, фатум, вищі сили. Але певні уроки необхідно засвоювати. От, приміром, у нинішній війні, як не дивно, винен Ющенко, який не наважився свого часу на радикальні реформи.

Та й нинішня ситуація – це невивчений урок сторічної давнини, який так само може закінчитися тотальною анархією, отаманщиною і черговою імперською окупацією Росії через нашу наївність, миролюбство і небажання домовлятися між собою та дивитися правді в очі. А правда страшна: поруч із нами – дикий, неприборканий звір, що зветься путінська Росія, можливо, ще гірша й підступніша за Росію більшовицьку. І цю реальність треба осягнути: або ми будемо з нею загравати і колись таки вона перекусить нам горлянку чи запустить у печінку пазурі, або ми відгородимося від неї металевим парканом, або наважимося на постріл у голову. Проте, оскільки зброї у нас нема, то найвірогіднішими видаються перші два варіанти.

– Тобто, відгородитися – для вас найбільш реальний і прийнятний варіант?

– Я думаю так!

– Але ж що робити з Донбасом?

– Стояв би на моєму місці Орест Лютий, то сказав би: «Битися до перемоги! Донбас – це українська земля!» Він у нас прихильник «партії війни». Я ж скажу: «Відгороджуватися». І хай там живуть, як хочуть, бо я особисто бував на Донбасі безліч разів і знаю, що народ там зовсім інакший. Вони не знають, що таке «Україна», вони чути нічого не хочуть про неї, а тепер – після обробки мізків російською пропагандою, яка видає сюжети про «розіп’ятих хлопчиків», «отруєні ЗСУ колодязі» та «зґвалтованих нацгадами жінок» – ще два чи три покоління буде живитися цими міфами. «Совок» там незнищенний. Тому відгороджуватися, і край! Краще відрубати руку, аніж дати загинути усьому тілу.

– Але ж боляче! Та й завжди є надія, що загоїться, одужає…

– Надії нема! Хвороба занадто запущена…

– Тобто з Донбасом – усе?

– Думаю, що так.

– А за що гинули хлопці?

– За те, щоб ворог не проводив «парад побьєди» на Хрещатику. І за це, до речі, ще належить поборотися! Бо, здається, в плани Путіна входить саме такий розвиток подій. Йому не потрібен роздовбаний, криміногенний Донбас. Йому потрібна ціла Україна. Тому, стоячи там, під Донецьком та Луганськом, ми захищаємо передусім Київ.

– Ви плануєте туди їхати?

– Так, завтра зранку висуваємося в бік Маріуполя. Будемо святкувати річницю Незалежності на передовій.

– То хочу побажати вам удачі. Дякую за інтерв’ю!

– Дякую вам.

* * *

Ще деякий час не можу відійти від розмови із журналісткою. Перебираю в голові фрази, висловлені думки, ракурси. Так завжди трапляється: найважливіше, найцікавіше народжується вже після того, як виговорився.

Забув сказати про те, що і держава мусить активніше включатися у процес, бо волонтерський рух – не вічний і сили не безкінечні.

Забув сказати про те, що слова нинішнього міністра оборони Гелетея про «парад у Севастополі» сказали про нього більше, ніж усі автобіографічні довідки. «Самозакоханий хвалько», який не усвідомлює усього ступеня небезпеки.

Забув сказати, що хвиля загальнонаціонального піднесення пішла на спад, і тут на нас чигає небезпека, бо багато хто може впасти в паніку й зневіру, а боротьба – це процес тривкий і безперервний.

Щоб добровольчим батальйонам видали важку зброю, бо на них лише сподівання.

Щоб заборонили російські серіали, які звеличують окупантів та їхню історію, а ще на офіційному рівні заборонили комуністичну партію, зняли депутатську недоторканність і провели люстрацію, як обіцяли, і реформу судової системи.

А ще дуже хотілося б насамкінець сказати «ми обов’язково переможемо», бо це треба казати частіше. Бо без цього не можна далі жити. Бо надія вмирає останньою!

А ще, не дай Боже, замордують нашу льотчицю Надію Савченко, яка потрапила у полон! Якось треба і в той бік думати, аби її визволити… Словом, роботи повно!

– Антіне, можна вас попросити підписати декілька альманахів, бо люди чекають… – підходить до мене Марічка.

– Так, моя хороша!

Стою і ще хвилин десять, поки триває антракт, підписую альманахи.

Відділення друге

«Сувора українізація»

Вступ

Здохни, імперіє!

Російська імперія – це зло. Наші життєві принципи, наші ментальні ознаки, наші устремління та уявлення про прекрасне несумісні й часто суперечать одне одному. Казочка про те, що ми – один народ, не працює. Так, ми – з одної колиски, і, можливо, навіть єдиноутробні брат і сестра, хоча, якщо вважати Київ матір’ю городов руських, то