Читати книгу - "Балаган, або Кінець самотності"

Девід — споріднена їм душа, як і вони, скривджена умовами людського буття у Всесвіті. Тому мерці почали підбурювати підлітка, лаючись ще крутішими слівцями, ніж він.

То був справжній бедлам.

Та, незважаючи ні на що, доктор Суейн усе ж таки зв'язався із сестрою. Їхня розмова віддавала такою інтимністю, що якби не його велетенські розміри, він неодмінно заліз би в трубу.

Еліза наполягала, щоб він якомога скоріше вмирав: тоді вони знову зможуть об'єднати свій інтелект. Їй дуже кортіло негайно взятися до розробки способів удосконалення нині геть незадовільного, тільки так званого, раю.

— Може, тебе там мучать? — запитав Вілбер.

— Ні,— відповіла Еліза,— навпаки, всі ми тут здихаємо від нудьги. Той, хто створив це місце, нічого не розумів у людях. Ти тільки подумай, брате,— тут вічність. Це назавжди! Земне життя — лиш одна мить порівняно з нашим. Брате, скоріше пусти собі кулю в лоб!..

І таке інше.

Потім доктор Суейн запитав у сестри, яким апаратом користується вона для розмови там, у потойбічному світі — чи теж коцюрбиться біля труби, чи, може, в них усе по-іншому.

Еліза пояснила, що ніякою апаратурою вона не користується — тільки почуттям.

— Як це розуміти — почуттям? — запитав брат.

— Коли помреш, зрозумієш,— була відповідь.

— А ти, Елізо, спробуй пояснити.

— Це схоже на відчуття смерті,— сказала вона.

— Тобто відчуття, що ти неживий? — спитав Вілбер, намагаючись будь-що збагнути той стан.

— Так, а ще відчуття холоду й вогкості.

— Он воно як,— мовив він.

— Але, крім того, ще здається, ніби навколо тебе гуде невидимий бджолиний рій,— провадила Еліза.— Твій голос лунає крізь гудіння бджіл.

Отак воно.

Коли це тяжке для Вілбера Нарциса-Одинадцятого Суейна випробування скінчилося, в нього лишалося тільки одинадцять таблеток три-бензо-психоамілу, що, певна річ, були винайдені не як наркотик для президентів, а як ліки проти хвороби Туретті.

І ці лічені пілюлі, висипані на величезну долоню, здалися йому останніми піщинками в пісковому годиннику його життя.

Доктор Суейн стояв на осонні неподалік лабораторії, де був «Хуліген». Поруч стояла вдова та її синочок. У руках Вілма Молочай-Сімнадцята фон Петерсвальд тримала термос, отож лише вона могла ввімкнути циклотрон.

— Містере президент, знаєте на кого ви були схожі, коли сиділи на ящику? — порушив тишу підліток. Його явно нудило від того, що змушувала його верзти хвороба.

— Ні, не знаю.

— На величезного бабуїна, який намагається згвалтувати футбольний м'яч,— бовкнув хлопець.

Щоб не чути більше подібних образ, доктор Суейн тицьнув у руку підлітка свої останні таблетки три-бензо-психоамілу.

Коли доктор Суейн перестав приймати наркотик, довелося його на шість діб прив'язати до ліжка.

Десь у той час він і зробив удові синочка, який згодом стане батьком Мелоді Іволги-Другої фон Петерсвальд.

А потім президент наказав своєму пілотові летіти на Манхеттен, або ж Острів Смерті. Він сподівався знайти там і свою смерть, щоб возз'єднатись у потойбічному світі з Елізою. Для цього було досить вдихнути з повітрям або ковтнути з їжею кілька невидимих для ока вірусів «зеленої смерті».

Не бажаючи помирати, капітан О'Хара спустив свого президента на оглядовий майданчик Емпайр-стейт-білдінга за допомогою мотузки та підвісної парашутної системи.

Там, на даху, доктор Суейн просидів до вечора, милуючись навколишнім краєвидом. Нарешті, дихаючи на повні груди і сподіваючись негайно отруїтися вірусами, він повільно рушив сходами вниз.

Коли він спустився на перший поверх, надворі вже посутеніло.

У холі лежали людські скелети, загорнуті в зотлілі килимки. Стіни були посмуговані кіптявою від вогнищ, на яких колись готували їжу.

На стіні виднівся малюнок — образ Ісуса Христа Викраденого.

Уперше в житті Вілбер. Нарцис-Одинадцятий Суейн почув шарудіння крил зграї кажанів, що вилетіли на нічне полювання.

Йому здалося, ніби він уже помер і став братом оцих кістяків.

Але в цю мить несподівано вискочили із схованки шестеро Малинників, які спостерігали ще за президентським вертольотом. Всі вони були озброєні списами та ножами.

Коли Малинники зрозуміли, кого вони взяли в полон, їх охопило невимовне збудження. Доктор Суейн виявився для них справжнім скарбом не тому, що був президентом країни, а тому, що колись дістав медичну освіту.

— Лікар! Тепер ми маємо все що треба! — вигукнув хтось із них.

Вони, певна річ, і слухати не схотіли про його бажання скоріше померти і змусили полоненого проковтнути якусь велику таблетку, схожу за смаком на цукерку з горіховою начинкою. Насправді то були прокип'ячені й висушені риб'ячі Тельбухи, що містили протиотруту від «зеленої смерті».

Отак воно.

Підганяючи президента штурханами, Малинники негайно вирушили в ділову частину міста, де лежав смертельно хворий голова їхнього роду Хіросі Малинник-Двадцятий Ямасіро.

Схоже було, що старий заслаб на запалення легенів. Нічим зарадити йому доктор Суейн не міг, крім давнього як світ рецепту: тримати ноги в теплі, а голову — в холоді. І чекати.

Або жар спаде, або людина помре. Одне з двох.

І жар спав.

У винагороду Малинники знесли на підлогу Нью-йоркської фондової біржі до ніг доктора Суейна свої найдорогоцінніші реліквії. Серед того мотлоху вирізнялися радіогодинник, альт-саксофон, повний комплект туалетного приладдя, модель Ейфелевої вежі із вмонтованим термометром тощо.

Єдине, на чому доктор Суейн спинив свій вибір,— та й то лише з чемності,— був мідний свічник.

Так народилася легенда про людину, яка схибнулася на свічниках.

Після цього епізоду всі даруватимуть йому лише свічники.

Докторові Суейну не сподобалося життя в родині Малинників, які, крім усього іншого, вимагали від нього постійно крутити головою в пошуках Ісуса Христа Викраденого.

Тож президент розчистив хол у Емпайр-стейт-білдінгу й перебрався туди на постійне мешкання. Малинники постачали йому харчі.

А час минав.

Приблизно тоді з'явилася Війра Бурундук-П'ята Заппа — і Малинники теж пригостили її протиотрутою. Вони сподівалися, що та жінка стане нянькою в доктора Суейна.

Вона й була йому за няньку деякий час, поки не заснувала свою зразкову рабовласницьку ферму.

Згодом з'явилася вагітна Мелоді, штовхаючи поперед себе пошарпану дитячу коляску зі своїм нужденним скарбом. Серед того манаття був і мейсенський свічник. Навіть у королівстві Мічіган усі добре знали, що легендарний король Нью-Йорка схибнувся на свічниках.

Канделябр, який привезла Мелоді, відтворював ідилічну сцену освідчення вельможного пана простій пастушці під деревом, повитим виноградною лозою.

Коли святкували останній день народження старого, той свічник розбили: сп'яніла рабиня Уенда Бурундук-П'ята Рівера зачепила його ногою.

Коли Мелоді вперше підійшла до Емпайр-стейт-білдінга, а доктор Суейн вийшов до неї і запитав, хто вона і