Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

дерева – до госблоку або човгав коридором, цей недолік вважав неістотним, а ось тепер відчув повною мірою, як незручно йти.

У маршрутці їм дісталися задні місця. Кабан подумав, що так навіть краще, непомітніше, але жорстоко помилився. Не встигла маршрутка від’їхати, як Степан почав безкінечну розповідь про свою підготовку до поїздки. «Я вчора до сусіда зайшов, він у комендатурі денеер працює, – заговорив військовий пенсіонер не стишуючи голосу, – колишній мент, своя людина, скільки разів ми з ним – е-е-е-е! Так пообіцяв, що тебе не чіпатиме». У Кабана аж упало серце. «Я ж йому пояснив по-людськи, що ти – контрактник, не по своїй волі тут, та ще і поранений! Ось якби ти снайпером був або кулеметником, то я б тебе своїми руками, не сумнівайся, а так тобі допомогти потрібно! Пощастило тобі, Сірий: якби вони тебе із самого початку знайшли, і ти їм під гарячу руку потрапив тоді – там би в лікарні й поклали. А тепер ти нікому не цікавий, так мені сусід і сказав, а він на цих ковбасних обрізках добре розуміється».

Кабан сидів, дивився у вікно і думав: «Дурня валяє чи дійсно дурень?» Вся маршрутка їхала, нагостривши вуха, і ловила кожне слово Степана: «Так ти уявляєш, сусід мій з комендатури що подумав? Що це я тебе ховав! Ось так!» На щастя, за вікном з’явилися розбиті залишки колони, при розгромі якої Кабан отримав поранення, і всі, у тому числі й Стьопа, розкривши роти, втупилися у вікно. «Ого, наробили ми діла! Як у кіно виглядає», – здивувався Кабан. Видовище дійсно вражало: спалену техніку хоча і зіпхнули з дороги, але не прибрали, і з вікон маршрутки відкривалася панорама, яка немало тішила Кабана, підбитих і розкурочених вантажівок і автобусів, які валялися в кюветі.

Спогади трохи відволікли Кабана, і він не помітив, як під’їхали до кінцевої. Разом із іншими пасажирами, які, вочевидь, працювали по той бік кордону, вони підійшли до пішохідного пункту пропуску. Кабан із закритими очима міг ходити по цьому місцю, він неодноразово допомагав у нарядах – ось тут стояли його товариші, українські прикордонники на українському кордоні. Кабан опустив очі. Він не міг повірити, що саме зараз, саме в цьому місці й закінчиться його дорога. Ледве пересуваючи від страху похололі ноги, він йшов до пропускника, не наважуючись поглянути у бік двох «денеерівців». Він відчував, як його свердлять поглядом, як хочуть погукати, і раптом щось усередині, якесь сто вісімнадцяте відчуття підказало, що потрібно підняти очі й привітатися – тихо, непомітно. На пропускнику, з георгіївськими стрічками на грудях стояли Торопов і Петренко, прикордонники-контрактники, з якими в Кабана незадовго до фатального бою виник серйозний конфлікт, що дійшов до бійки. «Все, приїхав, – подумав Кабан, – зараз здадуть», – і привітався очима, ледве помітно кивнувши головою. Торопов, якому Кабан міцно тоді зарядив у перенісся і розбив ніс до крові, відповів так само: моргнув «привіт» і ледве кивнув головою, мовляв, бачу тебе.

Не уповільнюючи й так тихого кроку, Кабан підійшов до будки, в якій сидів сепаратист, що видавав себе за прикордонника і ставив у паспорти штампи. Ледве нахилившись, віддаючи документ, Кабан відзначив, що «прикордонник» не мав ані комп’ютера, ані іншого обладнання для перевірки документів, перед ним лежав лише звичайний журнал, куди він від руки щось записував.

– Куди їдемо? – запитав «прикордонник».

Кабан відчував на змоклій спині погляди Торопова і Петренка. Він добре розумів, що одне невірне слово, інтонація, рух можуть привести до окрику: «Агов, Кабан, почекай! А де ти свій кулемет заховав?»

– Додому, – спокійно відповів він.

– Куди – додому?

– До Чугуєва. Там же прописка вказана.

– А чого через Росію їдемо?

– Так безпечніше. В Україні стріляють сильно.

– Ну гаразд, тримай, – сепаратист віддав паспорт, навіть не обдивившись сумку.

Російські прикордонники вбили дані паспорта в комп’ютер:

– Що в сумці?

– Особисті речі: футболки, шкарпетки, мильно-рильне.

Кабан не міг повірити, що ті двоє, яких він вважав кінченими виродками – Петренко і Торопов, які зрадили присязі, начепили колорадки, – запросто випустили його, навіть не подавши вигляду, що знайомі. Він не розумів, чому вони так вчинили, не розумів, тому що знав – він би на їхньому місці зробив інакше.

Російський прикордонник попросив відкрити сумку, підняв газети, що лежали зверху, ліниво покопирсався в речах. «Говорили мені – спали військовий квиток, спали, викинь! Так ні ж, не послухав, упертий». – Свій воєнник він заховав у газетах кросвордів, і тепер дуже нервував.

– Закривайте сумку, щасливої дороги.

Не вірячи, що перейшов кордон, Кабан у супроводі Степана, що впевнено шкутильгав попереду, попрямував у бік залізничної станції. Він одразу ж хотів дізнатися, де тепер Тимофійович, може, пощастило, і той вже чекає де-небудь у кафе. Задзвонив телефон, і Кабан ледве не підстрибнув від несподіванки – він відвик від вхідних дзвінків. Телефонував батько:

– Серьожа, ти де?

– Батя, я вже на місці! – не стримуючи радості, прокричав у трубку Кабан.

– Тут така справа… Тимофійович ще в Криму, на переправі, там шторм. Говорить, години чотири ще стояти, не менше, якщо не більше, невідомо, коли черга підійде, та ще їхати скільки. Ти, певне, давай назад повертайся, а завтра в цей же час під’їжджай.

Кабан, звичайно, міг зрозуміти батька і його легкість: «Ти давай назад повертайся…» – своїм-то він розповідав, що лежить у лікарні в комфортних умовах, оточений теплом і материнською турботою, і йому нічого не загрожує. Але він навіть уявляти собі не хотів облич Нюсі і Жені, якщо він повернеться, та й у морзі йому точно ніхто не зрадіє.

– Я назад вже не можу, батя! Назад дороги немає. Я тут чекатиму. Хоч до ранку! – А що йому залишалося?

Але просто сказати. А що робити далі й куди йти, Кабан не мав ані найменшого поняття. Зранку припікало сонечко, відчувалося, що день буде спекотним, і коли б не війна і його статус, то завалився б він зараз на травичці в посадці і лежав в очікуванні дива. Але коли б не війна, він сюди б і не потрапив ніколи, і не поранило б його, і не… Отже, в його становищі краще за все зачаїтися деінде в затишному місці, подалі від патрулів та інших зацікавлених очей. Такого надійного місця Кабан не знав: вокзал, кафе, парк? Скрізь можна зустріти патруль, це ж кордон. Кабан відчув, як грудка відчаю підкочується до горла. Зате Стьопа випромінював незгубний оптимізм:

– Та нормально все, Сірий, порєшаємо. Зараз підемо чаю поп’ємо, посидимо, подумаємо.

Грошей Кабан не