Читати книгу - "Левине серце"

побоювався розмірів своєї побрехеньки, але ж не перед Петром Безтурботним, який так нахабно в сорок першім забрав фондових кобил і фондову безтарку і не дав Утюжкові здійснити безліч подвигів фронтових!

— Не гінірала, а цілого фельдмаршала! — в нападі найвищого натхнення заявив дід Утюжок.

— Фельдмаршала? Та бре!..[3]

— А ти ж думав! І з булавою!

— Та де ж він тут узявся?

— Приїхав, значить, покататися на човні в Зеленому. Я його й покатав!

— А як же його прикритіє? Охорона?

— Прикритіє втекло! Не втекло б — то й воно булькнуло б! Ти ж знаєш, який глиб у Зеленому?

Історія ця зайвий раз підтверджує істину, що в Карповому Яру люди були незвичайні, хоч кого тут візьми. Авторові так і кортить про кожного розповісти щось «симпатичне», як каже Олександр Ковінька, але ж автор геть забув про скульптора Дереберю.

— Товариші! — загукав скульптор. — Ми ухилилися від теми. Сьогодні ми повинні обговорити ідею, яку я хочу висунути. Про скульптурний символ вашого села. Символ Світлоярська.

Всі замовкли, і тут Дереберя розповів їм про хлопчика з бичком. Треба віддати скульпторові належне: хоч і молодий, але око мав зірке й метке. Запам'ятав і точно передав словами людям, у якому картузику з поламаним козирком був Гриша, коли борюкався з бичком, і яка в нього була сорочечка (сіренька й розстебнута, може, й з повідриваними гудзиками), і які штанці (піддиркані вище кісточок, бо хлопці ростуть завжди швидше, ніж матері встигають справляти їм нові штани), і якої масті був бичок (чорний, а підчерев'я і воло — білі і на ногах ніби білі панчішки, як у коня маршала Ворошилова, коли той до війни приймав паради на Красній площі).

Після цього Дереберя вирішив ударити по колгоспниках ерудицією. Не міг утриматися від розповіді про прецеденти, тобто про вже існуючі подібні пам’ятники. Мовляв, є хлопчик з гусаком. Хлопчик, який виймає дерево з ноги. Є навіть хлопчик, який пісяє. А в них буде на колгоспній площі хлопчик з бичком. Прототипом послужить Гриша Левенець з його бичком. Це вже вирішено безповоротно. Вилити можна з бронзи, можна і з нержавіючої сталі. Метал краще передасть пластику живого тіла. Можна і з мармуру, але мармур для степової України не характерний. Сприйматиметься як щось чужорідне.

Голосно зробив «хе-хе!» Самусь, решта мовчала якийсь час, бо скульпторова ідея не те що приголомшила людей, а видалася трохи незвичною, щоб не сказати більше.

Все ж дядько Обеліск не міг довго витерпіти, і він не витерпів, спитав з не властивою для нього обережністю:

— А бичок — це ж як? Живий?

— Ну, справжній бичок. Так само, як і хлопець. Та ви можете подивитися. Гриша Левенець, встань, хай товариші…

— Сиди, Гришо, сиди, — сказав Зновобрать, — ми й так знаємо. Тут не те. Тут, кажеться-говориться, про символи. Чи бичок — символ нашого життя?

— Все може бути символом при відповідному оформленні, — пояснив скульптор.

— Бичка не водрузиш, — сказав Обеліск.

Скульптор не зрозумів і попросив повторити.

— Кажу: бичка водрузити не можна, бо він живий. — Обеліск аж зіпрів од такої недогадливості цього столичного вусатого та бородатого художника.

— Дозвольте! — вигукнув скульптор. — Але ж скульптура зображує здебільшого тільки живі предмети! Неживі — це вже антураж, це не мистецтво.

— Ага, — присунувся до нього ближче Обеліск. — А що, по-вашому, таке обеліск? Живий чи неживий предмет? І що воно означає?

— Обеліск? Це специфічний знак… Від древніх єгиптян. Це не скульптура і не мистецтво. Просто знак, або символ…

— О-о! Чули? — повернувся до всіх Обеліск. — Правильно! І я кажу. Обеліск — це знак, або символ, а символ живіший за все живе! От ми знищимо старе життя як клас і на знак цього водрузимо в новому селі обеліск. Треба, то змайструємо його самі. Отак, чоловіче! А вже як тобі кортить поставити живе, то водрузи грудь!

— Грудь? — отетерів скульптор. — Яку грудь? Про що ви, шановний?..

— А таку, як люди ставлять. Передову.

— Ви маєте на увазі погруддя, тобто бюст?

— По-твоєму бюст, а по-нашому грудь. Хоч ту ж Сашку, матір Гришка оцього, бери й водружай. Передова доярка.

— Це в мої задуми не входило, — поважно мовив скульптор. — Я прибув до вас не для спорудження офіціального монумента, а для творчого розв’язання проблеми. І я пропоную вам цілком оригінальне рішення. Хлопчик як символ всемогутності життя, що народжується, і бичок — як ознака колгоспного добробуту і досягнень радянських учених по виведенню високопродуктивних порід.

Ніхто не зважав на Гришу, ніхто не питав про його згоду не то що стати прототипом дивної скульптури, а хоч предметом цієї дивної суперечки, тому всі здивувалися, коли він протовпився до застеленого червоним сатином столу, за яким сиділи члени виконкому, і неголосно, але досить твердо і вичерпно промовив:

— Не моє діло, що там стоятиме, але ні з яким бичком, ані без бичка мене там не буде. Бо хто я такий? Вже коли хочете поставити символ нашого села, то поставте трактор і дядька Безкоровайного на ньому.

— Тю! Та я не висиджу! — хмикнув Безкоровайний. — Вже тоді хай Самусь. Він молодший.

— Все правильно! — вмить відгукнувся Самусь. — Можна й посидіти. Молодець, Гришо!

— Трактор — це банально, — скривився скульптор. — Окрім того, хто ж стане ліпити трактор? Вже коли треба, то ставлять справжній трактор на постамент — і без клопотів. Але таких саморобних пам’ятників уже повно. До того ж, зауважте, це просто пам’ятник техніки. Без людини. Людина сюди не вписується. Візьміть масу трактора і масу людини. Трактор задавлює. Людина надто мізерна. Вона загубиться в цій масі заліза.

— Як то загубиться? — скипів несподівано для самого себе Гриша. — Дядько Безкоровайний загубиться? Та чи знаєте ви…

Він міг би багато сказати скульпторові, але не сказав нічого. Знов пішов на своє місце, а груди йому розпирало щось незбагненне, кортіло не знати й чого, обурення проти скульптора за те, що хотів його виставити на привселюдну ганьбу з бичком, породжувало вперте бажання ось тут одразу прийняти рішення на все життя, заявити, може, й перед усіма про те, що… Про що? Може, що сяде на трактор і покаже, що не загубиться на ньому, як і Безкоровайний? Може, може…

22

Хоч як прикро, але доводиться обмежуватися в своїй розповіді, бо й життя, по суті, не що інше, як суцільні обмеження. На одні ми пристаємо добровільно, до інших навертаємо себе примусово, і тільки в цьому знаходимо свободу, бо при вседозволеності свобода не існувала б зовсім, там вмирали б усі бажання й прагнення,