Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

в нас були! — зітхає Володимир і знову кахикає, переступає голими ногами в капцях.

— Були і будуть, коли я тих мерзотників спіймаю! Оцими руками пристрелю, наче собак скажених! — граф щось зовсім розійшовся, і Володимиру аж якось ніяково через нього.

— Климентію, ти наче якийсь кровожерливий варвар. Менше читай пригодницької літератури.

— До чого тут література? Я — вірний син своєї Вітчизни, завжди на її сторожі! Готовий пролити кров за царя та Вітчизну! — аж кричить Маєвський, вже і мені за нього соромно.

— А у вас зброя є? — питаю я, щоб змінити тему розмови.

— Є. Револьвер та дві рушниці мисливські, покійного батька, — киває Володимир і знову кахикає, потім сякається у носовичок, який все тримає при роті.

— Погано, що ти сам живеш, — це вже авторитетно заявляє Маєвський. — Може б, кількох мужиків попросив пожити? А то будинок далеченько від села.

— Не треба На вікнах ґрати, двері дубові. Мене два роки тому пограбувати хотіли, то я подбав про безпеку. — Володимир каже і тут уже починає так кахикати, що, здається, всю горлянку собі вирве.

— Ну то добре, Володимире, не буду тримати тебе на холоді. Одужуй, відпочивай, але тримай револьвер під рукою і раптом що, куль не шкодуй. Тих негідників треба вбивати, наче отруйних змій! Каменюкою розбити голову! — граф у захваті від власної войовничості аж кулаки зціпив. Буває, люди крові не бачили, пороху не нюхали, а такі войовничі, наче дикуни, аж дивно. А ще ото справді, начитається книг пригодницьких і сам себе відчуває їх героєм. Наче доросла людина, а як хлопчак.

— Дякую, Климентію. Раптом що, стрілятиму, — і знову кахикає господар.

— Я за день-два заїду, провідаю.

— Та не хвилюйся, Климентію, краще тих бандитів знайди.

— Це вже обов’язково! Всі люди їх шукають, он навіть Іван Карпович приєднався.

— А, це ви ото з хутора Курбани? — дивиться він на мене уважно.

— Так точно, — кажу. — А від застуди картопельки наберіть у чавунок, зваріть, воду злийте, а картоплею подихайте. Або ж до лазні сходіть, то взагалі найкращий варіант.

— Дякую за пораду, — і знову кахикає, аж боляче слухати.

— То підемо ми, щоб ви ще більше не застудилися, — кажу.

Ну, ми і пішли. З гори воно не вгору, скотилися якось, сіли в сани й поїхали на Капітанівку. Там зіткнулися з приставом, якого до Ромен посилали.

— Знайшов міського! У готелі «Мюнхен» номер знімав. На санях приїхав! — доповідає пристав Климентію Євграфовичу, а мене й не помічає наче, бо я ж хто, я — мужик.

— І де він? — вимушений питати я, бо граф трохи розгубилися і дивляться на мене.

— У готелі, — неохоче відповідає пристав.

— Наказ же був арештувати!

— Так він непритомний, марить, — пристав позіхає, щоб показати, що зі мною йому розмовляти нецікаво. — Я до номера зайшов, а він у ліжку стогне, марить, розмовляє з кимось, хоч там нікого більше немає. Як його арештовувати? Нехай одужає, тоді вже.

Дивиться на мене тупими очима, і горілкою від нього тхне, тобто встиг десь до кабака забігти, хильнути чарку-другу замість того, щоб наказ виконати. Я тільки рукою махаю.

— Дурню, та його вже зараз і близько в готелі немає! Втік!

— Як із чинами поліції розмовляєш, мужик! — як підхопився, очі аж виблискують від гніву. Оце вони всі такі. Як роботу робити, то кебети немає, а як хвоста розпушувати, то великі майстри. — Та я тебе зараз у холодну!

— Заспокойся! — строго каже Климентій Євграфович, який з нижніми чинами розмовляти вміє. — Повертайся до Ромен і арештуй, хоч той чоловік непритомний, хоч який. Затримай!

Климентій Євграфович із сином губернатора разом вчилися, дворянин, поважна людина, то пристав під козирок узяв і побіг виконувати.

— А ви б, Іване Карповичу, обережніше зі словами. Все ж таки справді поліція, — обережно каже Маєвський.

— Вибачте, Климентію Євграфовичу, зірвався.

Тут прискакує до нас козак, запрошує до Капітанівської школи на важливу нараду. Ну, не нас, звісно, а Климентія Євграфовича, але й я поїхав. У школі зібралася купа всякого начальства і з повіту, і з губернії. Усі верещать, гримають, тупають, наказують та вимагають. Ну, воно завжди так, що чим менше результату, тим більше крику. Так розумію, що не знайшли бунтівників, хоч дороги перекриті, а всі маєтки перевірені.

— Петербург вимагає якнайактивніших дій для розкриття цього зухвалого злочину! — це сам губернатор волає, наче його не чутно. — Негідників має бути покарано!

— Треба почати обшуки! — це вже начальник губернської поліції. — Бунтівники переховуються у когось із мужиків! Всі села, всі хутори пройти, кожну хату перетрусити, у кожний льох зазирнути і знайти! Канчуків не берегти, розв’язати язики мужикам!

Аж репається пан начальник А я слухаю і дивуюся цим дурницям А ще тому, що всі інші мовчать і слова поперек не кажуть. Хоч розуміють, що дії такі зовсім незаконні. Довелося мені нагадати про закон. Тільки перервали мене на півслові.

— Надзвичайна ситуація потребує надзвичайних дій! — гримить поліцмейстер.

— Злодії мусять бути покарані! Жорстоко! — додає губернатор. — Ми мусимо показати свою рішучість!

— Але ж закон...

— Повальні обшуки! Кожну хату, кожен сарай перерити і знайти мерзотників! — кричить поліцмейстер. — Весь повіт рачки поставити, а витрусити бунтівників!

Всі замовкли і головами кивають. Мені б так само треба було, але ото поза службою якось забув я, що не треба розумувати, особливо перед великим начальством Хотів, щоб не наробили дурниць, пораду хотів дати на користь улюбленого Отечества.

— Ваше високоблагородіє. В яких це хатах мужицьких злочинці могли сховатися? Та в кожній хаті народу повно! Зараз же зима, корови теляться, частенько і телят до хати беруть. Ну куди ж іще троє бунтівників улізе, та з них один поранений і одна жінка? Бунтівники-то з благородних, та вони і дня в хаті мужицькій не висидять, де сплять на долівці, а до вітру в мороз на гнійник треба бігати! До того ж неможливо в село заїхати на санях чужим, щоб хтось та не помітив! Неможливо, це ви в будь-кого спитайте. А як і заїдуть, так свої ж діти рознесуть по селу. Не сховатися бунтівникам у селянській хаті. То не треба по хатах шукати, бо