Читати книгу - "Таємнича історія Біллі Міллігана"

сам Біллі хотів про нього поговорити.

— Ви розворушили його спогади, — сказав Артур, обережно добираючи слова, — і це було перше, що спало йому на думку. В результаті, звичайно, страх узяв над ним гору, і цього цілком вистачило, аби Біллі заснув. Я нічого не міг вдіяти. Я розбудив його, щоб він міг нині прийти сю…

— А ти чуєш усе, що він каже, коли не спить?

— Тільки уривками, та й то не завжди. Буває, що я не знаю точних його думок, проте, коли він думає, я здатен відчувати його страх. З якоїсь причини він не надто добре чує, коли я до нього звертаюсь. Але, схоже, йому відомо, що ми часом його присипляємо, як і те, що він також може поринути в сон із власної волі.

Лікар Джордж дізнався від Артура деякі подробиці про інших особистостей, одначе, коли Артур почав розповідати про минуле, він раптом замовк, нашорошився й обірвав розмову.

— Біля дверей хтось є, — сповістив він і зійшов зі сцени.

Виявилося, що прийшов медтехнік Джеф Джаната, котрий попереджав, що зайде за пацієнтом, коли буде за чверть дванадцята.

Назад до Вейкфілдського котеджу з Джефом пішов Томмі.

Коли наступного дня, за два дні до приїзду лікарки Вілбур, Мілліган прийшов на терапевтичну бесіду, лікар Джордж побачив, що пацієнт нервово сіпає коліном, і збагнув, що перед ним знову Біллі, стрижнева особистість. Біллі почув імена Артура і Рейджена й тепер хотів дізнатися, хто вони такі.

Гардинг не знав, як йому і розповісти. У нього в голові крутилося страхітливе видіння: Біллі дізнається правду й накладає на себе руки. У лікаря Джорджа був колега з Балтимора, чий пацієнт повісився у в’язниці, довідавшись, що в нього розщеплення особистості.

Лікар глибоко вдихнув і наважився сказати:

— Той голос, що звучить, як у фільмах про Джеймса Бонда, належить Артурові. Артур — це одне з твоїх імен.

Коліна Біллі, що перебували в постійному русі, завмерли. Його очі округлились.

— Артур — це частина тебе самого, — продовжував лікар Джордж. — Ти хотів би з ним зустрітися?

Біллі затремтів, його коліна так несамовито засмикалися, що він сам це помітив і мусив притримати їх руками.

— Ні. Мені від цього хочеться піти і заснути.

— Знаєш, Біллі, я гадаю, що якби ти дуже постарався, то міг би не спати, коли прийде Артур і ми з ним будемо розмовляти. Так ти міг би почути, що він скаже, і усвідомити свою проблему.

— Але це дуже страшно!

— Біллі, ти мені довіряєш?

Той кивнув.

— От і молодець. Зараз на сцену вийде Артур, і я з ним поговорю. Ти не спатимеш і чутимеш кожне його слово, і ти все запам’ятаєш, точнісінько як це роблять деякі інші особистості. Ти будеш поза сценою, але твоя свідомість працюватиме.

— А що таке ця «сцена»? Ви вже її згадували, але так і не сказали, що це означає.

— Це так Артур пояснює те, що відбувається, коли хтось із твоїх внутрішніх «я» виходить у зовнішній світ. За його словами, це схоже на пляму світла від чималого софіта, і той, хто стоїть у промені світла, контролює свідомість. Просто заплющ очі, і ти сам це побачиш.

Гардинг затамував подих, коли Біллі заплющив очі.

— Я бачу! Це так, ніби довкола темна сцена, а на мене ллється світло софітів!

— Дуже добре, Біллі. А тепер відступи вбік, за межі світляної плями, і я певен, що Артур не відмовиться прийти і поспілкуватися з нами.

— Я відступив, — повідомив Біллі, і коліна юнака припинили сіпатись.

— Артуре! — покликав Гардинг. — Ти маєш поговорити з Біллі. Вибач, що я тебе турбую, однак знайомство з тобою та іншими — необхідний крок у лікуванні Біллі.

У Гардинга аж долоні спітніли. Коли пацієнт розплющив очі, замість жалісливого виразу Біллі в лікаря уп’явся з-під напівопущених повік бундючний погляд Артура. Його вимова була тією самою, що й попереднього дня: карбований акцент англійського аристократа, котрий звик цідити слова зі зціпленими зубами і майже нерухомими вустами.

— Вільяме, мене звуть Артур. Я хочу, аби ти знав: ти в безпеці. Люди, що тут працюють, намагаються тобі допомогти.

Вираз обличчя юнака блискавично змінився. Він озирнувся довкола широко розплющеними переляканими очима і запитав голосом Біллі:

— Чому я раніше нічого про тебе не знав?

Знову відбулася зміна, і заговорив уже Артур:

— Я вирішив, що так буде ліпше для тебе. Ти був не готовий. У тебе спостерігався сильний потяг до самогубства. Ми мусили дочекатися слушної миті, щоб відкрити тобі цю таємницю.

Глибоко вражений, але дуже задоволений, лікар Джордж слухав, як Артур добрих десять хвилин розповідав Біллі про Рейджена та інших вісьмох внутрішніх «я» і пояснював, що завдання лікаря Джорджа — знову об’єднати їх усіх у цілісну особистість.

— Ви зможете це зробити? — повернувся Біллі до лікаря.

— Ми називаємо цей процес злиттям, Біллі. Ми робитимемо все дуже неквапно. Спершу об’єднаємо Аллена й Томмі, оскільки між ними багато спільного. Потім візьмемося за Денні та Девіда. Цим двом іще потрібна допомога лікарів. А тоді будемо по черзі приєднувати решту, аж поки ти знову станеш єдиним і неподільним Біллі.

— А навіщо зливати зі мною всіх оцих людей? Чому не можна просто спекатися їх?

Лікар Джордж сплів пальці.

— Тому що інші лікарі вже пробували це робити у випадках, схожих на твій, Біллі. Такий підхід не спрацьовує. Щоб дати тобі шанс на одужання, ми повинні об’єднати всі частини твого єства. Спершу ви маєте налагодити спілкування. Потім, пригадуючи події, що трапилися з кожним із вас, ви позбудетесь амнезії. Ми називаємо це формуванням спільної свідомості. І тоді нарешті можна буде почати процес об’єднання різних особистостей у ціле. Це й буде злиття.

— І коли це станеться?

— Післязавтра лікарка Вілбур приїде тебе навідати, і ми проведемо презентацію для працівників шпиталю, задіяних у твоєму лікуванні. Ми покажемо їм відеозаписи, аби ті з них, кому не доводилося стикатися з такими випадками, як твій, краще усвідомили природу твоєї недуги і знали, як тобі допомогти.

Біллі кивнув, погоджуючись. А тоді його очі розширились, а увага мовби перемкнулася на те, що відбувалося всередині нього. Він декілька разів кивнув, після чого його погляд прояснів і юнак приголомшено подивився на лікаря Джорджа.

— Що трапилось, Біллі? — запитав той.

— Артур передає, що хоче особисто схвалити список тих, хто буде на презентації.

(6)

У шпиталі Гардинга вирував ентузіазм. Лікарка Корнелія Вілбур уже читала тут лекцію, однак це було аж влітку 1975 року. Та й обставини тепер були зовсім