Читати книгу - "Лють"

гроші переказали б безпосередньо у твій банк. Але жоден банк у світі не відкрив би Джонові Шеллі чековий рахунок.

Страхування здоров’я було чимось із області фантастики. Джон жив під постійним страхом захворіти.

Після того невдалого дзвінка сестрі Джон вийшов під дощ. Він розганяв ногами калюжі й шкодував, що не може дати такого самого копняка собі за те, що подзвонив Джойс. Їй і без нього проблем вистачало. Та насправді він просто хотів з нею поговорити, дізнатись, як їй ведеться. Джон дзвонив їй раз на місяць, не більше, і вона завжди була так само рада його чути, як і того ранку.

Перед ним зі скреготом загальмував автобус «МАРТА», і Джон, перш ніж сісти, подивився на номер. Цей місяць був вдалим, тож він провів перед пристроєм зчитування своїм проїзним і кивнув водієві.

— Щось зимно, — відзначив водій.

— І не кажіть, — погодився Джон, тішачись із цієї простої балачки, поки його не накрило усвідомлення того, що він муситиме купити собі зимову куртку. Господи, а скільки ж вона коштує?

Водій рушив з місця, автобус смикнувся, і Джон узявся за спинку сидіння, щоб не впасти, поки йшов проходом. В автобусі було повно людей, і він знайшов собі місце біля старої темношкірої жінки, яка читала розгорнену на колінах Біблію. Попри негоду, вона була у великих сонцезахисних окулярах. Коли він сів, жінка не підвела погляду, та він знав, що вона вивчає його бічним зором.

Гроші можна було здобути шахрайством. Завжди існувала якась схема, якась лазівка. У тюрмі було повно чоловіків, які вважали себе винахідниками ідеальних схем збагачення. Джон знав, що дехто з працівників «Горили» крав із машин чеки й обмінював їх на гроші. Найкраще для цього придавалися великі супермаркети. Усе, що було потрібно, — знайти той самий товар, найменування якого надруковано на чеку, потім вручити його дівчині за столом повернення й отримати гроші. Легкі гроші, казали вони всі. Рей-Рей повторював це двічі.

На станції Ліндберґ він пересів на інший автобус, дорогою проминувши зачинену автомийку. Здогадуючись, що, найпевніше, ця поїздка виявиться даремною, він обрав довгий маршрут через Чешир-Бридж-роуд, бо той проходив повз горілчаний магазин, біля якого він зустрів Робін. Увесь той тиждень він думав про неї, гадав, що вона поробляє.

Чомусь він не міг уявити для неї іншого життя, крім того, реального, яке віддзеркалювало його власне. Можливо, вона була трохи розбещена, як Джойс, таткова доця. Йому цікаво було, який він — її молодший брат, друг Стюї, той, що з нею цілувався. Який він був із себе? Чи дзвонила вона йому в ті дні, коли їй було особливо паскудно? Чи сердився він на неї так само, як Джойс на Джона за ті дзвінки? Джон не міг уявити, як воно — мати сестру-проститутку. Чорт, та він убив би кожного чоловіка, який наважився на неї глянути.

Автобус проїхав повз горілчаний магазин, і Джон побачив, що троє дівчат, які там працювали, сховалися від дощу під маркізою. Там була й криклива стара повія, яку відлупцював був Рей-Рей. Робін серед них не було.

Джон відкинувся на спинку сидіння й дивився, як повз вікно пропливають дорогі ресторани. Автобус зупинився на розі, де був кінотеатр, і Джон встав, щоб випустити стареньку чорну жінку. Прочитав вивіски, але жодної знайомої назви фільму не побачив. Отримавши першу платню, він пішов у кіно і відчув шок, коли підійшов до каси й побачив ціни. Десять баксів! Йому не вірилося, що квиток у кіно міг коштувати так багато. Навіть денні сеанси й ті були дорогі.

Автобус повернув праворуч на перехресті, й ландшафт змінився — з’явилися житлові будинки. Джон невідривно дивився у вікно, бо будинки ставали дедалі більшими, а газони перед ними — гарнішими й більш доглянутими. Морнінґсайд, Вірджинія-Хайленд, Понсі-Хайленд. Через Літл-Файв-Пойнтс[16] повз нові крамниці «Барнс-енд-ноубл», «Тарґет», «Бест-бай»[17]. Пейзаж за вікном погіршився, коли автобус проїхав більшу частину Морленд-авеню. Вздовж брудної вулиці стояли горілчані крамниці, бакалія на розі й магазини автозапчастин. Вивіски обіцяли дешеве переведення чеків у готівку, недороге страхування, а одна навіть гордо проголошувала — «Єдиний магазин у місті, де одяг продається на вагу».

На автобусній зупинці стояли чоловіки у брудних футболках, накинутих на голі плечі. Лише останньої хвилини перед тим, як сідати в автобус, вони натягли їх на себе. Помалу автобус наповнювався будівельниками, і в салоні стало інакше пахнути. Мексиканці, азіати, чорношкірі. Досить швидко Джон лишився єдиним білим на весь автобус.

Зійшов він, коли вулиця стала майже гарною. Цю частину Морленд обрамляли парки Браунвуд і Ґрент. Люди переїжджали сюди цілими родинами й відроджували цю частину міста, допасовуючи її до своїх потреб. Вони турбувалися про свої будинки, підстригали газони й вимагали кращого ставлення, кращих ресторанів, безпеки на вулицях, ніж попередні мешканці. Джон уже давно засвоїв, що середньому класу так добре жилося через те, що ці люди очікували кращого життя. Вони не задовольнялися меншим, ніж те, чого вони були варті. Вони просто сідали у свої блискучі машини та їхали туди, де їх цінували. А бідняки звикли сприймати те, що їм дають, і бути вдячними за це.

Дощ ненадовго вщух, і з-за темних хмар прозирнуло сонце. Джон не хотів іти вздовж Морленд, тому зійшов з автобуса і заглибився у парк Браунвуд, ідучи навпростець через ліс. Він вивчив цей район у атласі вулиць, який знайшов у бібліотеці, й зрадів, що дороги були практично такі самі, якими він їх запам’ятав. Довкруги велося нове будівництво, над ранчо 1950-х років нависали триповерхові особняки. Скільки ж міг коштувати такий будинок? Джон і гадки не мав. Яку роботу треба мати, щоб купити власний будинок, виховувати дітей, може, їздити на гарній неновій машині? Він навіть уявити не міг ту суму грошей, яка для цього знадобилася б.

Він пішов по Таубліб-стрит до Іст-Атланта-Вілідж, з подивом відзначаючи, що на тому місці, де він сподівався побачити лише покинуті будівлі й автомайстерні, виросло кілька гарних ресторанів і кафе. Ще там було кілька бутиків, булочна і зоомагазин. Джон роздивився вітрину, на якій жирний помаранчевий кіт грівся на сонечку, лежачи на пачці собачого корму. Гарно було б завести собі кота чи якусь іншу тваринку, щоб не так самотньо жилося (таргана, якого знайшла міс Лем, можна до уваги не брати). Але з цією розкішшю доводилося трохи почекати. Джон і себе ледве міг прогодувати.

На Метрополітан-авеню він повернув праворуч, пройшов кілька кварталів і опинився перед поштовим відділенням Східної Атланти.