Читати книгу - "Лють"

Перед Джоном була приземиста широка будівля казенного вигляду. На табличці стояв той самий індекс, що й на кредитному звіті: 30316.

Біля пошти було повно машин, передній і бічний паркувальні майданчики заповнені вщерть і навіть на проїжджій частині стояли авто, хоча проти цього остерігали знаки. Під’їзд до блакитного будинку у вікторіанському стилі, що стояв біля пошти, заблокувала велика вантажівка.

Знову пішов дощ — легенька мжичка затьмарила небо. Джон пройшов по Метрополітан п’ятдесят футів в один бік, потім розвернувся і покрокував назад. Він дивився, як люди виходять з пошти й заходять усередину, розмірковуючи, якого дідька він взагалі сюди припхався.

Через півгодини міряння кроками тротуару Джон усвідомив, що йому ніщо не заважає зайти всередину. У найближчому до його помешкання поштовому відділенні панував напівморок і чомусь смерділо старим салом. Він замовляв там грошові перекази для сплати за оренду житла і державного штрафу, бо туди було близько йти — якісь десять хвилин від дому. У тому районі мешкало чимало іммігрантів, і часом люди приносили на пошту курей та інших маленьких тварин, щоб переслати їх бозна-куди. Досить-таки часто, стоячи в черзі, Джон чув, як співає півень.

Східне відділення було чисте, добре освітлене, тут панував затишок. Навпроти вхідних дверей видніли ряди абонентських скриньок, маленькі були вгорі, великі — внизу. Ліворуч від нього стояла контора, де двоє жінок швиденько обслуговували клієнтів. Черга з вестибюля тяглася до автомата продажу марок біля вхідних дверей. Джон витяг із задньої кишені штанів чистий конверт і став у чергу, намагаючись поводитися невимушено. Дюйм за дюймом черга просувалася, і він не озирався на абонентські скриньки, аж поки не наблизився до скляних дверей, що вели в контору.

Вісімсот п’ятдесята скринька була в першому ряду на рівні очей. На сусідній з нею скриньці була якась оранжева наліпка, надто вицвіла, щоб прочитати слова.

— Гарного дня, — побажала працівниця за конторкою клієнтці, коли та виходила й ковзнула повз Джона.

Він швидко відступив, щоб не застувати жінці дороги, й промимрив «Перепрошую», а з волосся йому капала дощова вода. Коли він підвів погляд, то побачив, що до абонентських скриньок хтось іде.

Джон затамував дух і стиснув у руці конверт. Худа темношкіра жінка, що говорила по телефону, вставила ключ у дверцята скриньки вісімсот п’ятдесят. Вона сміялася в трубку й нешанобливо відгукувалася про когось із членів своєї сім’ї, та раптом рвучко висмикнула ключа й сказала: «Чорт, подруго, я не в ту скриньку ключа вставила».

Притримуючи телефон плечем й не припиняючи розмови, вона вставила ключ у замок скриньки під вісімсот п’ятдесятою.

— Сер? — звернулася до Джона жінка, яка стояла за ним.

Черга посунулася вперед, а він так і лишився стояти на місці. Він усміхнувся, сказав: «Перепрошую, гаманець забув», — і вийшов із черги.

Яке безглузде марнування часу. Не міг же він цілий день стерегти ту скриньку, та й шанси, що той, хто назвався Джоновим іменем, з’явиться на пошті саме тоді, коли там буде Джон, мізерно малі. З більшою ймовірністю він міг виграти в лотерею.

Він штовхнув вхідні двері, надворі викинув порожній конверт у смітник. Небо знову насупилося й пролилося холодною зливою. Джон зіщулився. Сто доларів. Тепла зимова куртка коштувала щонайменше сто доларів. Де йому взяти таку купу грошей? Скільки часу треба заощаджувати, щоб купити цю гадську куртку?

Згорблений, він стояв на автобусній зупинці, проклинаючи себе й дощ. Треба шукати нову роботу. Постійну, таку, щоб була в приміщенні й не залежала від погоди. Таке місце, де не звернуть уваги на судимість і на те, що за версією держави ти людина, яку треба пристрелити, як скаженого пса, щоб захистити світ від того зла, яке в тобі сидить.

Роботу Джон міг собі обирати лише з небезпечних. Половина хлопців у тюрмі опинилися там тому, що грабонули нічний магазин чи сімейне кафе. Ті, кому винесли смертельний вирок, починали з пограбування найближчого «Квікі Марту», а закінчили тим, що прострелили голову якомусь низькооплачуваному робітникові за шістдесят баксів у касовому апараті. Перш ніж міс Лем влаштувала його в «Горилу», Джон майже дійшов у своєму відчаї до того, щоб спробувати варіант із нічним магазином. Але тепер він розумів, що взимку не зможе працювати на автомийці. Йому потрібно якось роздобути гроші, і то швидко.

Автобус запізнювався, а коли нарешті прийшов, водій був сердитий. Джонів настрій нічим не відрізнявся від настроїв решти пасажирів. Він прочвакав угору східцями й побрів у задню частину автобуса. Кросівки за тридцять доларів майже розвалилися від дощу. Він упав на порожнє сидіння в задньому ряду, потайки бажаючи, щоб з неба вдарила блискавка, пробила вікно автобуса й шарахнула його прямісінько в голову. І нехай він стане дебілом, заслиненим овочем, але принаймні в нього буде своє місце в якійсь лікарні. Тепер він розумів, чому так багато хлопців поверталися в тюрму. Йому було тридцять п’ять років. Він ніколи не водив машину, ніколи по-справжньому не зустрічався з дівчиною, ніколи по-справжньому не жив. То який сенс у такому житті, похмуро думав Джон, дивлячись із вікна, як якийсь тип намагається одночасно закрити парасольку й сісти в машину.

Джон рвучко встав саме тієї миті, коли автобус зрушив з місця. Усю його увагу полонив чоловік, якого він побачив у вікно. Скільки років минуло? Мозок відмовлявся виконати арифметичну дію, але Джон знав, що то він. Розтуливши рота, він дивився, як чоловік спересердя викинув парасольку на паркувальний майданчик й захряснув за собою дверцята машини.

Так. То був він. Поза всіляким сумнівом, він.

Як мільйони крапель дощу падали з неба, так само й мільйон шансів було на те, що Джон прийде на пошту слушної днини у слушний час.

Мільйон проти одного. Однак Джону вдалося його піймати.

Він знайшов іншого Джона Шеллі.

Розділ 12

Як його заарештували, Джон не пам’ятав. Не тому, що перебував у стані шоку, а тому, що був не зовсім при тямі. Того ранку забігав Вуді, питав, як він, і підкинув трохи валіуму. Джон прийняв рівно стільки, що коня можна було приспати.

Очевидно, поліція нагрянула до нього додому з ордером на арешт. Батько провів їх до Джона в кімнату. Там вони його й знайшли — непритомним на ліжку. Джон пам’ятав, як прийшов до тями. Щока, по якій ляснув батько, горіла вогнем. Копи витягли його з будинку, наручники в’їдалися в шкіру зап’ясть. На газоні він знову знепритомнів.

Отямився вже в лікарні. У роті був знайомий присмак активованого вугілля. Та тільки цього