Читати книгу - "Смерть Верґілія"

будівель покрай майдану, поглинений плетивом вуличок і оселями-кублами, важенними кам’яницями міста і міст поглинений, стінами гір і морів поглинений, навислим небесним склепінням поглинений, каламутно-прозористим, світлом зірок поглинений, поглинений чимось непізнаним і непізнаваним, занесений повівом, розсіяний і поглинений погук, що напливає тремтливими хвильками, але вмить завмирає, щойно схочеш вловити його. Але за мурами й далі по-земному і водночас навдивовижу про сфери нагадуючи, стиха потріскували багаття, й хоч подеколи те потріскування і завмирало, немов обертаючись на відлуння, далеке й невидиме, хоч те потріскування впліталося в низку сотень і тисяч образів, було воно ніби потвердження немарности людських зусиль, ніби потвердження земного походження титанічної волі, властивої людській душі, — титанічної волі до єдности; це був немов заклик, до пізнання звернений, — спуститись на землю й заглибитись у земне, щоб у ньому знайти свіжі сили задля свого оновлення — ті прометеєві сили, що їх породжує твердь земна, не небесна. Так, йому слід прислухатись до тверді земної, тож він, зморений, хапаючи ротом повітря, вихиливсь із вікна і став прислухатись в чеканні того неминучого, що мало статися.

Під ним чорним колодязем зяяв простір вузький між палацом та обвідним муром — неосвітлене, глибоке і чорне дно шахти; а за муром горіло одне зі сторожових багать, про яке можна було здогадатися лише з відображення, бо цілком затуляв його мур, і коли чатовий, обхід роблячи, перетинав невеличкий, тьмаво осяяний тремтливими спалахами п’ятачок довкруж багаття, то бруківкою в червонуватому світлі пропливала його невиразна тінь — невагома, як подих, темна тінь, що іноді ковзала на мур будівлі навпроти, ковзала так напрочуд різко і прудко, що через цю свою неждану моторність здавалася майже нереальною. Те, що відбувалося там, унизу, за муром сховане, було звичайнісіньке виконання військового обов’язку і воднораз, як і всяке виконання людиною свого обов’язку, було навдивовижу пов’язане з глибинною основою пізнання, із самим завданням пізнавати і його немарністю; а ось тут відбувались події немов на порозі реальности, напередодні чогось остаточного. Ні, не

із зорянистої сфери і не з проміжної, тієї, що під самими зорями, сподіється прорив до правічної реальности, ні, не там сповниться немарність провіщена, а, певно, у сфері людини, і саме збоку людини сподіється спроба прорвати межі; у цьому — божественне призначення людини, й для цього божественну дано їй віру і певність, божественна сама неминучість людини, і хай навіть час величного звершення реальности такою мірою непередбачуваний, що ніколи ніхто не дізнається, коли станеться ця подія, утаєна долею, — чи то в неозорній прийдешності, чи то тепер, саме зараз, а чи навіть вона взагалі уже сталася, так чи так, але з цього утаєння долі незаперечно, нагально і застережливо випливає вимога до пильности, вимога не пропустити жодної миті, щомиті бути готовим до одкровення, одкровення в невипадковості, в законі, в людині. Наказ цей звучав із глибин чогось незвіданого, звучав у втрачено-нечутному, лункому пульсуванні стомлено-лихоманного, пронизаного місячним світлом чорного сяєва, що повивало стихію земну, пропливало застигло понад дахами, у вікно запливало, огортало його край вікна, навертало до цього наказу і спонукало до пильности, так ніби без неї не було б лихоманки. І в цій лихоманці він спрямував свою пильність на те, що може відкритися зору, йому так хотілось побачити десь хоч якусь живу душу. Та нікого не видно було. На південно-західнім обрії погрозно завис променистий Скорпіон, завис над землею, сливе відімрілою, і вже ледве мріла межа між міськими будівлями по той бік муру і майже не видними далі, за ними, хвилями нічних пагорбів; ледве мріли, то здіймаючись вгору, то спадаючи вниз, хвилі піль, хвилі лугів і гаїв, на них — хвилі збіжжя і хвилі зелені й листя, залиті кам’янисто-холодним місячним сяєвом під склепінням останньої чорноти нескінченности; вони ледве мріли вже в кам’янисто-лунких, кам’янисто-холодних, кам’янисто-тремких лихоманкових хвилях плинкого зорянистого простору, напоєні ніччю, напоєні світлом, вони усе линули, линули далі і далі, пропливали потоком, і це тьмаве сіяння губилося десь у невидимому безмежжі. Так це сіяння, маючи подвійне походження, переливалося у нескінченність, переливалось назад, палюче-холодне і тьмяно-ясне, поринало у чорноту, собою затоплювало колодязі дворів, і майданів, і вуличок, простиралося понад невидимо-видимою земною стихією. Навпроти вікна, ледь навскоси, на майдан унизу виходила одна із численних вуличок; її пряму частину, що відкривалася погляду, яскраво освітлював місяць, на неї лише подекуди кидали тінь трохи вищі будівлі, а вервечка дахів підказувала, що далі ця вуличка вела на міську околицю, двічі легенько звиваючись і цим нагадуючи обриси Скорпіона й ніби до нього тягнучись. Яка спокуслива схожість форм, який спокусливий потяг! О, зваба була така спокуслива, що душу огорнула тривога і туга, хотілося рушити одразу туди, легко попростувати тією вуличкою, хутко поминути її звивини, вийти за місто, поспішити назустріч сузір’ю, мандруючи від батьківщини до батьківщини, навпростець через гаї вогнів лихоманкових і лихоманкових тіней, безтурботно і легко, як уві сні, ті гаї перетнути… Ох, як же виплутатись з оцих вуличок-видив, що ведуть всі назад, до першоджерел, вічно ведуть і без вороття?! На шляху такім легкім не потрібен ані проводир, ані інший суворий попутник, що будив би в дорозі, бо не прокидається світ від дрімоти своєї мерехтливо-сяйної; треба лише простувати вперед, все вперед і вперед, хоч ні до кого і не докличешся; всі кордони відкриті, й ніщо вже не спинить блукальця, ніхто його не переганяє, і назустріч не йде ніхто, не поспішає поперед нього божественне, і тваринне йому на шляху не трапляється, ходи його ані те, ані те не обтяжує, але шлях, яким він простує, — шлях утіхи і віри та певности, шлях неминучости, шлях Бога. Чи це далебі так? Чи вже й справді немає тут шляху у бік зворотний? Чи все ж не з’явиться ще хтось такий, хто йде у зворотний бік, хто прагне назад, до стихії тваринної, і впадає в стихію звірину?

Лишалось чекати, набиратись терпіння великого й просто чекати, і тривало це довго, нестерпно довго. Та зрештою… зрештою все ж таки щось та з’явилося. І дивна річ: те, що з’явилося, було хоч і цілковитою протилежністю тому, на що він чекав, але воднораз і немовби продиктоване неминучістю. Спершу це був звуковий образ, який сповістив про себе човганням кроків, що повільно випливало із тиші, а також нерозбірливим бурмотінням, і тривалий час той звуковий образ немовби лишався у тіні, перш ніж з’явилися, і носії того човгання і бурмотіння — три постаті, три білі, геть невиразні плями, які наближались