Читати книгу - "Щастя Ругонів"

хотів сказати: «Вюйє, такий же дурний, як і ти», але, помітивши гримасу на обличчі свого брата, передумав і спокійно зауважив: — У Вюйє є дещо гарного.

Залишивши брата, Арістід відчув у собі ще більше збентеження, ніж раніш. Ежен, мабуть, глузував, з нього, бо справді важко було собі уявити особу бруднішу за Вюйє. Тому він дав собі слово бути наперед розсудливішим і нічим не зв’язувати себе і щоб мати цілковиту змогу перейти, коли доведеться помогти якійсь іншій партії задушити Республіку.

Ранком перед від’їздом, за одну годину як сісти в диліжанс, Ежен замкнувся з батьком в опочивальні і мав з ним довгу розмову. Фелісіта ж, залишаючись у вітальні, даремно намагалася підслухати. Чоловіки розмовляли так тихо, ніби боялися, що хто-небудь знадвору почує хоч одне слово. Коли вони зрештою вийшли з кімнати, обоє здавалися дуже збудженими. Поцілувавши свого батька й матір, Ежен, що завжди розмовляв так мляво, несподівано сказав жвавим схвильованим голосом:

— Чи ви добре зрозуміли мене, батьку? Ось де буде наш достаток. Треба напружити всі сили для цього. Покладіться на мене.

— Я виконуватиму всі твої поради, — відповів Ругон, — Не забувай тільки того, що я просив у тебе як нагороду за мої зусилля.

— Коли ми матимемо поспіх, ваші бажання буде задоволено, присягаюсь вам. А втім, я напишу вам, я даватиму вам вказівки в залежності від перебігу подій. Не треба тільки ні паніки, ні надмірного запалу. Слухайте мене безоглядно.

— У чому ви там ще змовилися? — спитала з цікавістю Фелісіта.

— Люба моя мамо, — відповів з усмішкою Ежен. — Ви надто сумнівалися в мені, щоб я міг тепер довірити вам свої надії, та поки що вони і вельми туманні. Треба вірити мені, щоб ви могли мене зрозуміти. А втім, батько розповість вам усе в свій час.

Бачачи, що Фелісіту образили його слова, Ежен знову обняв її й сказав тихенько:

— Я все ж таки вдався в вас, хоча ви мене й не визнаєте. Зараз надто розумна людина може ще й пошкодити. Але як настане рішуча хвиля, ви візьмете справу в свої руки.

Ежен вийшов, потім прочинив двері й сказав владним тоном:

— Особливо не довіряйте Арістідові: це базікало попсує все; я його досить вивчив і певний, що він завше зможе вийти сухим з води. Не жалкуйте за ним, бо коли ми матимемо гроші, він зуміє видурити в нас і свою пайку.

Коли Ежен од’їхав, Фелісіта пробувала випитати таємницю, що від неї ховали. Вона надто добре знала чоловіка, щоб спитати його відверто; він одповів би з гнівом, що ця справа її не обходить. Але, незважаючи на всі свої тонкі підходи, вона не взнала нічогісінько. Під цей небезпечний час, коли треба було надзвичайної обачності, Ежен вибрав собі доброго повірника. А П’єрові лестило це довір’я його сина, і він напустив на себе ще більшу непроникність і непохитність, що зробила з нього ніби важку, показну брилу. Фелісіта зрозуміла, що їй не пощастить щось дізнатися, і перестала кружляти коло нього. Її мучила одна тільки річ, може, найцікавіша з усіх. Чоловік і син казали про якусь нагороду, що її вимовив собі П’єр. Яка ж була ця нагорода? Для Фелісіти, геть байдужої до політики, весь інтерес полягав саме в цьому. Вона знала, що чоловік дешево себе не продасть, й тому палала від нетерплячки взнати, за яку ціну його куплено. Одного вечора, лежачи в постелі. І бачачи, що П’єр у доброму настрої, вона завела розмову про те, як їй обридли їхні злидні.

— Коли ж скінчаться вони? — казала вона. — Відколи ці пани ходять до нас, ми ще більше злидніємо, витрачаючи гроші на дрова та на олію. А хто нам заплатить? Мабуть, ніхто.

Її чоловік попав-таки до пастки. Він усміхнувся поблажливо й сказав:

— Терпіння. — Потім додав, лукаво поглядаючи в вічі жінці:— Хочеш бути жінкою митника?

Від радощів гаряча кров прилила до обличчя Фелісіті, вона почервоніла, сіла» на ліжко й, плещучи, як мала дитина, в свої старечі долоні, промурмотіла:

— Це правда? Тут, у Пласані?

П’єр, не мовлячи нічого, хитнув головою. Його тішило дивування дружини, що зайнялася від захоплення.

— Але для цього треба буде внести великий заклад, — сказала вона. — Я чула, що нашому сусіді, панові Перотові, довелося внести до скарбниці вісімдесят тисяч франків.

— Е, — сказав колишній торгівець олією, — мене це не торкається. Ежен узяв на себе полагодити все. Він дістане мені заклад у якого-небудь паризького банкіра… Сама розумієш, я вибрав собі місце найвигідніше. Ежен спершу не згоджувався, почав казати, що для такої посади треба мати статки, що звичайно вибирають людей зі становищем. Але я правив своєї, і він поступився. Для митника не треба знати ні греки, ні латини. Як і пан Перот, я візьму собі помічника, що вестиме мої справи.

Фелісіта слухала його, мов зачарована.

— Я добре розумію, — провадив він, — що турбує нашого любого сина. Нас не люблять тут. Всі знають, що ми злидні; почнуться балачки. То й що ж? Ще не таке буває під час кризи. Ежен хотів був, щоб мене призначили в інше місце, але я відмовився, бо я хочу залишитися в Пласані.

— Так, так, треба залишитися, — жваво відповіла стара жінка. — Тут ми страждали, тут і треба нам узяти гору. О, я їм покажу всім цим поважним паніям на Майлі, що поглядають з презирством на мою вовняну сукню. А я й не мріяла про митника, мені здавалося, що ти хочеш стати за мера.

— За мера, оце знайшла посадо… Та вона ж не дав коштів… Ежен теж казав мені про мерію. Але я йому відповів: «Я згоден, коли ти даси мені п’ятнадцять тисяч прибутку».

В їхній розмові великі цифри так і злітали, мов ракети, і це викликало в Фелісіти захват. Вона не могла всидіти на місці, ніби всередині щось їй свербіло. Кінець кінцем, угамувавшись і прибравши покірного вигляду, вона сказала чоловікові:

— Ану-бо порахуємо, скільки ти придбаєш.

— Тверда платня, коли не помиляюсь, три тисячі франків, — відповів П’єр.

— Три тисячі франків! — тішилася Фелісіта.

— Потім відсотки з прибутків. У Пласані це може дати тисяч дванадцять.

— Отже, всього п’ятнадцять тисяч.

— Так, біля п’ятнадцяти тисяч. Перот стільки й заробляє. Але це не все. Він займається також банківськими операціями. Це дозволено. Мабуть, коли мені пощастить, і я наважусь.

— Ну, скажімо, всього двадцять тисяч… Двадцять тисяч франків прибутку! — повторила Фелісіта, приголомшена цією цифрою.

— Доведеться вернути аванс, — помітив П’єр.

— Та це дурниці, — зауважила Фелісіта, — все одно ми будемо