Читати книгу - "Репортер"

відлита для його долоні. Ліза болісно відірвалась од його руки, попросила у офіціанта ще чашку кави, глянула на годинник; зрозуміла, що Іван помітив це, всміхнулася:

— Знаєш анекдот про безалкогольне весілля?

— Ні.

— Підводиться тамада і звертається до молодих: «Дороге подружжя, любі гості, знайдіть вени… Знайшли? Приготуймо шприци! Готові? Гірко!

— Могильний гумор.

— Авжеж, не Джером К. Джером… Де ж Гіві?

— Я також починаю хвилюватися…

— Не знаю чому, але мені здається, що ця сама Тамара й ті, хто з нею зв’язаний, готові на все. Ти натрапив на якесь середостіння і непомітно для самого себе, найімовірніше неусвідомлено, наступив ногою на гадючник… Коли Тамара сказала: «Донечко, ти порадь своєму дружкові — не варто мене займати, це йому горем обернеться», — мені стало млосно…

Іван досадливо махнув рукою:

— Що вона може зробити?

— Тобі — нічого. А Ользі?

Іван поклав на край стола сірникову коробку і, різко підчепивши її великим пальцем, подивився, яким боком упала.

— Сходиться, — зрадів він. — Порядок… Якщо я не зможу повернути Ольгу, попрошу тебе знову стати моєю подругою… Слово «дружина» у мене тепер міцно асоціюється з поняттям «несвобода».

— У мене тривожно на душі, Іване… Слово честі… При всіх моїх вадах — флегма, ніякої схильності до істерії — я відчуваю в повітрі щось тривожне…

І саме в цю хвилину з’явився Гіві.

— Люди, тут дають щось попоїсти? — спитав він. — Я намотався за ці дві години, як олень…

— Яєчню, сподіваюсь, приготують, — сказала Ліза. — Розповідай швидше, що було…

… Тамара поїхала в Митищі; не відпустивши таксі, зайшла до клубу культуристів, поговорила з тренером Антиповим і повернулася додому. Перервавши заняття, Антипов подався на Червоноармійську, в будинок сорок, у квартиру, де живе Бласенков Віталій Вікентійович. Пробув у нього хвилин десять і повернувся до себе; коли Гіві попросив записати його в члени клубу культуристів, Антипов відповів, що приймають лише місцевих, «та й потім, у вашому народі наш спорт не популярний, не витримаєте навантажень».

Після цього Гіві поїхав до міліції; заступником начальника кримінального розшуку, на щастя, був однокашник, капітан Хмельов, він і допоміг дістати інформацію: Бласенков Віталій Вікентійович, пенсіонер, притягувався в сорок п’ятому по недобрій пам’яті п’ятдесят восьмій статті, пункт перший, зрада батьківщини; але судила не трійка, а трибунал; з сорок третього до сорок п’ятого Бласенков служив у Власова, був інструктором у пропагандистському таборі Дабендорф Російської визвольної армії, звільнений по амністії в п’ятдесят третьому…

… Гіві розповідав голосно, жестикулюючи, умішав яєчню з трьох яєць, і ні він, ні Іван з Лізою не звернули уваги на двох молодиків, що сиділи за столиком біля дверей, замовивши каву й тістечка; «наполеони» їли мовчки, а вийшли — розплатившись заздалегідь — лише після того, як упевнилися, що розмова трьох друзів закінчилась.

(Молодики були культуристами Антипова; старшому — двадцять чотири роки, Антипов Ігор, брат тренера; молодшому щойно виповнилося двадцять, Льоня Шевцов, обидва працювали вантажниками в гастрономі.)

XVII

«ВЧграма

Підполковникові Вакидову, карний розшук MBС Узбекистану

Прошу показати для впізнання підслідному Рахматову фотографію Кузінцова. На нашу думку, його зовнішність близька до того зовнішнього портрета, який Рахматов дав на очній ставці з підслідним Чурбановим.

Полковник Костенко».

«ВЧграма

Полковникові Костенку, карний розшук MBС СРСР

На фотографіях, показаних Рахматову, він упізнав гр. Кузінцова, заявивши, що ця людина звела його із Завером на відкритті виставки художників-дизайнерів.

При цьому Рахматов додав, що Завер — перед тим, як підійти до Кузінцова — розмовляв з невідомим чоловіком міцної статури, дуже високим на зріст, русявим, з вольовим обличчям і ямкою на підборідді.

Фоторобот створити не вдалося, бо Рахматов твердить, що бачив цю людину мигцем, один раз, як і Кузінцова.

Підполковник Вакидов».

XVIII

Я, Іван Варравін

Папку з донесеннями батька, які він надсилав до Москви з училища пропагандистів Російської визвольної армії Власова у Дабендорфі (що за сорок кілометрів від Берліна, між Рансдорфом і Клініке), приніс мені працівник архіву; він був у чорному сатиновому халаті, в таких у нас ходять прибиральниці, але спирався на елегантну палицю з дорогим набалдашником зі слонової кості.

Я лишився сам у кімнаті, де стояло кілька письмових столів; чорнильниці були шкільні, нерозливайки, зроблені з металу; в нас такі були в перших класах, потім замінили на сучасні.

Я розгорнув папку, зразу ж упізнав округлий почерк — хоч і стрімкий, летючий, але водночас чіткий, літера стоїть окремо від літери; серце здавило не тільки від туги за батьком, а й від нескінченного відчуття непоправності, що виникає, коли назавжди пішла з цього світу людина, не доробивши того, що могла зробити лише вона.

Спочатку я перегорнув усі сторіночки, а їх було дванадцять; уявив собі, як же тяжко йому було писати, живучи серед тих, хто оточував його ті довгі роки, подумав про людей, які несли ці сторіночки вулицями гітлерівського Берліна, передавали іншим, а ті відсилали їх далі; в уяві вставали видіння холодної затаєності, лезо бритви, один невірний крок — і тортури в підвалах…

«Власов не зразу запропонував свої послуги німцям, — писав батько. — Протягом кількох тижнів з ним працював капітан армійської розвідки Вільфрід Карлович ІІІтрік— Штрікфельд, прибалтійський німець, народився в Ризі, розмовляв російською без акценту. Він входив до тієї секретної групи, яка намагалася залучити на сторону фюрера таких генералів, як Лукін, Карбишев, Музиченко. Суть досить сміливої комбінації Штріка, яку він розіграв з Власовим, полягала ось у чому: «Рейхсміністр східних територій Розенберг — плутаник… Він впливає на фюрера, переконуючи його, що всі росіяни є «уитерменшами», «недолюдами». До речі, журнал Геббельса під такою ж назвою продають тільки німцям. Мені, як німецькому офіцерові й другу Росії, соромно за їхні аморальні антиросійські публікації… Ви один, Андрію Андрійовичу, можете вплинути на Гіммлера, щоб Геббельс припинив випуск свого журналу, а СС заборонили бити російських полонених у таборах». Штрік працював з Власовим понад два місяці, робив ставку на те, що генерал закінчив саратовське духовне училище, а потім пройшов дипломатичну школу, будучи протягом кількох років військовим радником РСЧА у генерала Чан Кайші. Спочатку Штрік не порушував питання про створення Російської визвольної армії, а тільки безперестану говорив про тяжке становище полонених, спонукаючи у такий спосіб Власова на вчинок суто гуманітарного характеру: «Пожалійте російських солдатів, Андрію Андрійовичу, згадайте слова Господа про милосердя й любов до ближнього, лише ви можете врятувати їх від голоду й хвороб». Власов на це відповів: «Товариш Сталін, посилаючи мене командувати армією під Москвою в сорок першому,