Читати книгу - "Пароль «Dum Spiro…»"

ще є й свій особистий — Завадка.

ТРИВОЖНЕ ПОВІДОМЛЕННЯ

В другій половині грудня робота нашої групи ще більше ускладнилася. Відчутнішими стали перебої в постачанні: адже нас стало майже у вісім разів більше. Абдулла хитрував — ділив денну норму крупи, жирів, м'яса на два, на три дні.

Але ще гострішою була потреба в патронах, гранатах, вибухівці. Ми радирували Павлову:

«Обстановка надто важка. Німці провадять облави великими силами в районі Кракова. Дуже прошу швидше вислати вантаж. Від цього тепер залежить наша робота і наша доля. Слухайте нас із 20 до 22. Голос».

Стояли ми тоді під Козлувкою — в 35 кілометрах від Кракова. Було тяжко. Неймовірно тяжко. Але наша діяльність розгорталася: агентурна розвідка, залучення нових людей, розвідка боєм, диверсії.

Наближалися дні особливо відповідальні в нашій роботі.

Той ранок нам усміхнувся сонцем, а ще й приємним сюрпризом. Із загону Гардого прикотив возом Ян Новак. Підійшов до мене:

— Капітану Михайлову від пана поручника — мішок борошна, півмішка картоплі, бараняча тушка.

Абдулла сяяв: запахло справжньою їжею.

«Пан студент-доктор» оглянув наших хворих, попрощався зі мною. Повертається до свого воза, а назустріч Йому паша нерозлучна трійця: Близняков, Отченашев, Ростопшин. Зраділи:

— Здоров, Ян!

— Як поживає пан студент-доктор?

— Партизанському ескулапу фізкульт-привіт!

— Вітаю вас, доблесні панове мушкетери! — відповідає Новак у тон веселій трійці. — А заодно послухайте, любі, притчу. Ішов дорогою старець, йому назустріч три парубки. Кажуть вони до старця, прямо як по біблії читають:

«Вітаю вас, пане Авраам!» «Що чутно, пане Ісаак?» «Як поживаєте, пане Іаков?»

Парубки, задоволені своїм жартом, розреготалися. Старець і оком не моргнув, спокійнісінько відповідає:

«Я не Авраам, не Ісаак і не Іаков. Я син старого Адама, в якого нещодавно пропали три осли. О, яке щастя, що я нарешті зустрів їх!»

Новак поїхав до свого партизанського загону, а наші «мушкетери» ще разів п'ять розігрували в ролях «сцену з Янеком», викликаючи гомеричний сміх.

І раптом з'явилася Валерія. Я здивувався: прийшла не в свій день. Щось скоїлося? Глянув на неї — і мені стало моторошно. Запрошую в командирську землянку.

— Що трапилось?

Обличчя її бліде — жодної кровинки.

— Що трапилось, Валю?

Ні слова. Наче змертвіла. Я подав води. Захитала головою, глибоко зітхнула:

— Капітане Михайлов, — з очей її бризнули сльози. Такою Валерію я ще ніколи не бачив. Вона зібралася з силами:

— Наш Краків приречений…

— Як приречений?

— Краків загине… В одну мить його не стане…

Її обличчя аж посіріло. Вона стягла з голови хустку, І світле волосся розпливлося по плечах.

Ми й раніше здогадувалися про чорні наміри фашистів щодо Кракова. Я не раз просив Зайонца звернути особливу увагу на можливе замінування міста.

— Як повідомляють наші люди, — тремтячим голосом розповідала Валерія, — роботи в місті ведуть солдати спеціальних команд вдень і вночі. В закритих машинах підвозять динаміт. Тоннами. Закладають вибухівку під старовинні будинки. На перехрестях вулиць, на центральних площах будують бункери. Підпільники налічили на вулицях Кракова 240 залізобетонних стовпів, укопаних в останні дні. Ці стовпи, певно, будуть мінувати, щоб при наближенні ваших танків їх повалити і, таким чином, створити протитанкові заслони.

Завжди така спокійна, стримана, Валерія зараз задихалась від хвилювання.

— Все місто начинене вибухівкою. Подумайте тільки: Краків злетить у повітря!..

Вона називала пам'ятники культури, шедеври архітектури, безмежно дорогі польському народові.

Вавель…

Будинок під Баранами…

Банки на вулиці Баштовій і на вулиці Яна…

Театр Словацького…

— Краків для нас, капітане Михайлов, — це не просто місто. І не тільки «глава і мати Вітчизни». Це — душа Польщі, її жива історія.

Я згадав одержане напередодні повідомлення із кодовим знаком «О. Б.». Партизани Армії людової, які тримали під своїм контролем залізницю і шосе Краків — Катовіце, доповіли Зайонцу: від кінцевої міської зупинки (Броновіце) в західному напрямку риють глибокий рів. Усі роботи — жодного поляка до них не підпускають — ведуться організацією «Тодт». З якою метою?

Я попросив тоді Грозу посилити спостереження. Гроза і Зайонц передавали: на дні рову майже півтораметрової глибини гітлерівці вкладали кабель діаметром 4 сантиметри і зразу ж його засипали. Очевидно, фашисти намагалися зберегти це в таємниці.

Для чого ж кабель?

Ось що розповіла Валерія.

Німці дотягли кабель до дороги на Ойцув. Поруч стояли селянські будиночки. В одному з них жив знайомий Присака-Музиканта. Якось пішов сніг з дощем. Німці зайшли в будинок цього селянина погрітися. Господар, уже підготовлений Музикантом, намагався завести з ними розмову про рів і кабель. Першого разу нічого не вийшло. Проте гітлерівці зазирнули сюди й наступного дня. За порадою Музиканта, господар почастував «гостей» самогоном. Випили. Закусили. Сподобалось. Господар запрошував і назавтра заходити.

Підпільники принесли селянинові чималеньку сулію первака. Наступного дня холод знову загнав солдатів у будиночок. Чарки наповнювались безперервно. Гості захмеліли, розвеселилися. Господар знову завів потрібну йому розмову. Мовляв, незабаром у Краків увійдуть росіяни, а він боїться совєтів.

— О, найн! — крикнув один з них. — Вр-р-р-рум! — і підкинув угору руки, витріщивши очі.

Злетить, мовляв, місто в повітря разом з російським Іваном.

Тонни динаміту під Вавелем, університетом, Сукенніцами і таємничий кабель — ланки одного ланцюга. Це підтверджувало і повідомлення Правдивого: у форті Пастернак (передмістя Кракова) — підривний пункт, від якого прокладається кабель назустріч тому кабелю, за яким стежили Гроза і паші польські друзі. Отже, кільце замикалося.

— Фашисти продовжують копати, — з тривогою і надією дивилася на мене Валерія. — Товариш Міхал так і просив передати вам: вони продовжують копати.

Валерія зібралася йти. Така служба у зв'язкових: з дороги — в дорогу. Але цього разу я попросив її залишитися. Відпочити. Та й мені треба було ще й ще раз продумати тривожне повідомлення, зібратися з думками.

Прийшов Абдулла. Приніс прямо-таки царську вечерю: плов із баранини, підсмажену до хрусту картоплю. Дуже йому хотілося зробити приємне для нашої Валі. Я вийшов із землянки, а коли через п'ять хвилин повернувся, Валя з виделкою в руках, схилившись над їжею, спала. Прикрив її шкіряною курткою, наказав нартовому не будити до ранку і перебрався до Овсія Близнякова. З сусідньої землянки линуло:

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:

Чому я не сокіл, чому не літаю…

Співали Комар і Груша. Присмутилися дівчата. І вкладали вони в знайомі слова пісні свої думки-печалі. А ось і юнацький тенор. Метек — це був він — затяг якусь незнайому пісню. Я почав розрізняти окремі її слова. Це була партизанська, народжена війною. Їх багато знав Метек.

«Сьогодні, — співалося в