Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

драми. Потрібно лишень узяти в неї відбитки пальців і порівняти з тими, що на ампулі.

— Ось нарешті ясний погляд! — вдячно вигукую я.

— Почекай, хлопче! — зупиняє мене Григораш. — У такий самий спосіб ми можемо довести, що маємо справу з ненавмисним убивством.

— Двозначний випадок! — зітхаю безнадійно.

— Саме так: двозначний випадок! Потрібно віддати належне професійній закоханості медексперта в свою справу, його внескові в подальший перебіг розслідування, бо без нього ми не помітили б двозначності події, повірили б у версію про самогубство — і злочинець святкував би перемогу.

— Говориш про двозначність, а сам схильний думати, що маємо справу зі злочином, а не самогубством, — з певним докором в голосі зауважує Поваре.

— Ти помиляєшся, — пояснює далі Григораш. — На даному етапі я допускаю обидва варіанти. Виходячи з того, що вже встановлено, на мою думку, ми маємо діло з недосвідченим, проте дуже винахідливим злочинцем.

— Чому недосвідченим? Чому винахідливим? — Я зриваюся з місця, заінтригований новою Григорашевою думкою.

— Бо, замисливши злочин, він дуже вже намагався вчинити його бездоганно. Я допускаю, що він стер свої відбитки пальців із коробки, шприца, а замість них залишив відбитки пальців Крістіана Лукача. Припустімо також, що від хвилювання він забув на видноті ампулу… Гадаю, що саме заради ампули він мусив повернутися назад, на місце злочину, а заодне й подивитися, що з коробкою, чи там вона, куди він її кинув. А тут якраз принесло Лукрецію Будеску.

Всміхаюся вдячно:

— Ох і хитрюга ж ти! Одним пострілом хочеш убити двох зайців.

— Раджу взяти на озброєння висновок лікаря Патріке, і ти теж уб’єш двох зайців.

— Якщо не з’явиться раптом третій — нещасливий випадок!

— Можливий варіант, — миролюбно сміється Григораш. — Ну я пішов, у мене ще багато справ.

Я дякую йому і прошу повернути речовий доказ — коробку із шприцом. Дивлюся на годинника:

— Пора б з’явитись і нашій красуні…

— Бажаю успіху!

Тільки тепер я відчуваю, як страшенно гудуть мої ноги. Я сідаю стомлено за стіл. Поваре теж падає на стілець. Дивимося один на одного. Він чекає, поки я перший порушу мовчанку. Але я затято мовчу. Зрештою, Поваре не витримує і бере ініціативу в свої руки:

— Ти не заплутався у Григорашевих висновках? Щодо мене, то я заплутався. Перш ніж сформулювати якусь гіпотезу, слід зібрати якомога більше речових доказів, проаналізувати їх, перевірити в собі, а вже потім заходжуватися коло робочої версії. Ти не згоден зі мною?

Я не відповідаю. Ми не вперше дискутуємо на цю тему, і я знаю його думку — надто вона вже книжна, якраз у межах підручника з криміналістики. Я далекий від думки переглядати те, що викладено в навчальних підручниках з нашого фаху. Це було б, без сумніву, щонайменше безглуздям. Проте життя у своїй розмаїтості набагато складніше за будь-який підручник.

— Ти доручав мені ознайомитися з подробицями справи фарцівників, — міняє Поваре напрямок розмови. — Я їх маю. Що з ними робити? — Щоб подратувати мене, він махає в повітрі кількома папірцями. — Паскару-молодший, який тебе цікавить, далеко не ангел.

І хоча я подумки готуюсь до зустрічі з Петронелою, ці дрібно списані рукою мого колеги папірці не залишають мене байдужим. Прошу показати їх.

— Домнуле, прошу вас! — імітуючи жест офіціанта, який подає рахунок, Поваре тиче мені під носа свої записи. І несподівано, без будь-якого зв’язку з попереднім додає: — Ти не збираєшся зателефонувати Лілі?

— Лілі покинула мене!

Це тема, з якої, попри спокусу, Поваре не дозволяє собі глузувати. Навпаки, він зітхає, показуючи цим, що розуміє мене.

— Не покине, — втішає мене, мов дитину. — Ось побачиш…

Якби він почав наводити приклади вічної любові, окремі цитати, я б на нього розгнівався. А так лише згідливо киваю головою, щоб запевнити його, що він повернув мені віру в Лілі, в наше майбутнє.

— Я хотів би піти! — наївно-дитячим голосом зізнається Поваре.

Він має повне право піти, так само, як і я. Бо у нас обох «ненормований робочий день». У Поваре теж є власна любовна історія: вдова з чотирирічним синочком… Він знайомий з нею давно, ще з малого-малу, кохає її, не раз пропонував їй руку і серце, але вона відмовила йому і відмовляє й досі, хоч вони ось уже кілька років живуть фактично як чоловік і жінка. Тому я лагідно кажу йому:

— Дорогий Ніку, мені жаль, але тобі не можна зараз іти. Не час. Розумієш? Дуже можливо, що буде потрібна твоя допомога. Справа Крістіана Лукача виявляється набагато складнішою ніж ми передбачали.

По його білому довгобразому обличчю промайнула тінь незадоволення. Він жалібно скаржиться:

— Вчора увечері — ні… сьогодні знову — ні…

— А ти не думаєш, що наших майбутніх жінок слід привчати до того, що їхні чоловіки пізно приходитимуть з роботи? — уже й не знаю, вкотре запитую його.

Поваре мусив пристати на мою думку.

— А тепер дай мені спокійно розібратися в твоїй писанині… Їй-богу, пишеш ти гірше, ніж лікар рецепт.

— Не подобається, то найми собі секретарку! — швидко огризається він, відтак виймає якісь папери і вдає, ніби заглиблюється в їх вивчення.

Дивлюся на годинника. Телефоную в бюро перепусток і попереджаю; скоро до мене має з’явитися молода дівчина, то щоб негайно пропустили її.

Як тихо раптом стало в кабінеті! Я запалюю сигарету й досліджую письмо Поваре. Боже, які жахливі ієрогліфи! Все ж потроху мені вдається розшифрувати написане…

Відділ боротьби зі спекуляцією затримав п’ятьох молодиків з групи фарцівників. Жодному ще нема 26 років. Всі п’ятеро — столичні жителі — без постійної роботи. Слідство передбачає, що є ще й шостий — керівник групи. І підозри падають на Тудорела Паскару, двоюрідного брата Крістіана Лукача. Одначе проти нього поки що не виявлено незаперечних доказів, і він не заарештований.

У чому ж звинувачуються оці п’ятеро? Ось уже близько трьох років вони спекулюють валютою, дефіцитними імпортними товарами, які ввозяться контрабандою в країну, причому мають свій оригінальний стиль «роботи». Діють тільки поодинці, кожен у своїх володіннях: готелях «Інтернаціональ», «Амбасадор», «Лідо», «Атене-Палас», «Уніон»… Щотижня вони збиралися на свої «виробничі наради», щоразу в іншому місці, але ніколи — в тих готелях, де здійснювали свої операції. Під час «виробничих нарад» поводилися скромно, мало пили, щоб не викликати підозри.

Члени групи мали «філіали» в інших містах країни, підтримували також стосунки з касирами обмінних валютних пунктів у готелях, навіть мали зв’язки із злочинним світом за кордоном. У ході розслідування один з п’ятьох, Боб Міклеску, прозваний Фунтом Стерлінгів, засвідчив, що на чолі групи стоїть якийсь «мозок», він, мовляв, у тіні й