Читати книгу - "Бог Світла"

class="p1">Ту ж мить Яма зірвав з плечей свого плаща й закинув його, наче невід, через потік. Важка його облямівка придалася для цього маневру, обплутавши, мов тенетами, свою здобич.

Силкуючись вивільнитися, почув чоловік у чорному швидкі кроки, а потім щось гупнуло поряд нього — то криваво-червоні чоботи Ями дістали його по цей бік потоку. Він устиг скинути з себе Яминого плаща, стати в оборону й відбити нову атаку. За спиною в нього поволі здіймався угору пагорб, і він задкував усе далі й далі, аж поки схил став стрімкий і голова Ями сягала йому лише по пояс. Тоді він накинувся на нього згори. Але Яма поволі і неухильно прокладав собі шлях нагору.

— Боже Смерті, Боже Смерті, — заспівав відчайдушний войовник, — вибач за зухвале моє запитання і скажи, чи ти не збрехав.

— Скоро дізнаєшся сам, — відповів Яма, б’ючи його по ногах.

І ще одного удару завдав йому криваво-червоний суперник, удару, що будь-кого міг розрубати навпіл і розсікти його серце, та лезо лише ковзнуло по грудях чорного войовника.

Діставшись до місця, де ґрунт був крихкий, невеличкий боєць заходивсь колупати його ногами, скидаючи потоки землі і жорстви вниз, на голову ворога. Яма затулив очі лівою рукою, але враз велике каміння ринуло на нього зливою. Воно котилося вниз і коли потрапило йому під ноги, він послизнувся, упав і покотився схилом униз. Чорний чоловічок, якому на цей час пощастило вже скинути кілька великих уламків скель і навіть один валун, кинувся слідом униз з високо піднятим кинджалом.

Не встигаючи схопитись на ноги, щоб відбити напад, Яма перекотився і зісковзнув назад до потоку. Утримався він на самісінькому краєчку берега, але тут побачив, як на нього котиться валун, і сахнувся вбік. Йому пощастило уникнути зіткнення, але поки він відштовхувався од землі обома руками, шабля його ковзнула вниз у потік.

Насилу встигнувши звестись навколішки, він вихопив кинджал і, похитуючись, відбив замашний удар супротивника. Знизу гучно плюснуло — то шубовснув у воду валун.

По тому його ліва рука шугнула вперед і зімкнулася кліщами на зап’ястку суперника, що спрямовував проти нього зброю. Він спробував ударити його кинджалом знизу вгору, але відчув, що і його рука опинилася в лещатах ворожої хватки.

Так вони і стояли, міряючись силою, аж поки Яма зненацька присів і крутнувся вбік, відштовхуючи від себе суперника.

Та обидва міцно вчепилися один в одного і від дужого поштовху покотились клубком. І ось уже край розколини насунув на них, опинився під ними, а за мить — і над ними. Яма відчув, як кинджал випав йому з рук і брязнув об дно потоку.

Коли обоє виринули на поверхню, жадібно хапаючи ротами повітря, в їхніх стиснутих руках не лишилось нічого, крім води.

— Перед смертю вихрестишся, — проказав Яма і замахнувся лівою.

Суперник блокував його удар своїм зустрічним.

Течією відносило їх ліворуч, аж поки вони відчули нарешті під ногами кам’янисте дно; далі вони билися, бредучи вздовж потоку.

Потік ширшав і робився мілкіший, вода вирувала тепер на рівні пояса. Подекуди береги підступали до води вже не так круто.

Яма завдавав удару за ударом — і кулаками, і ребром долоні; але так само він міг гамселити статую, бо той, хто був колись священним катом богині Калі, сприймав усе незворушно анітрохи не міняючись на обличчі, й повертав удари з костоломною силою. Здебільшого ці удари сповільнювалися протидією води чи блокувалися пильним Ямою, та один з них поцілив йому прямісінько під ребра, а другий, ковзнувши по лівому плечу, влучив у щелепу.

Яма відкинувся назад і поплив на спині, вибираючись на мілководдя. Супротивник подався за ним навздогін, але одразу ж напоровся гартованим своїм животом на червоний чобіт Бога Смерті; водночас той ухопив його спереду за одежу і щосили шарпнув на себе. Перелетівши через голову Ями, він гепнувся навзнак на острівець глинистого сланцю.

Яма звівся навколішки й обернувся саме в ту мить, коли його суперник вже скочив на ноги й вихопив з-за пояса кинджал. Обличчя його лишалося незворушним, коли він завмер, пригнувшись, в очікувальній позиції.

На мить очі їхні зустрілися, але цього разу чоловік у чорному не схитнувся.

— Тепер, Ямо, я спроможний зустріти твій смертоносний погляд, — сказав він, — і сила його мене не зупинить. Я надто добре засвоїв твою науку!

Та коли кинувся він уперед, Яма вхопився обіруч за свій мокрий пасок і обкрутив ним, немов канчуком, стегна суперника.

Похитнувшись, той випустив кинджал; і тоді Яма обхопив і щосили притис до себе ворога, борсаючись і воднораз відштовхуючись від дна ногами, він тягнув його назад на глибочінь.

— Ніхто не співає гімнів диханню, — пробурмотів Яма, — але біда тому, кому його забракне!

І він пірнув углиб, потягши за собою чорного войовника, стискаючи його тіло своїми руками, ніби сталевими гаками.

Пізніше, набагато пізніш стояла понад берегом потоку вимокла до рубця постать і ніжно, але ще не відсапавшись, промовляла:

— Ти був… найдостойніший… хто повстав проти мене — за всі віки, що на моїй пам’яті… Дуже шкода…

По тому, перейшовши потік, він пішов своїм шляхом далі, міряючи неквапними кроками скелясті пагорби.

Увійшовши до Алунділа, подорожній зупинився в першому ж заїзді, що трапився йому дорогою. Він узяв кімнату й замовив кадіб води для купання. Поки мився, служник вичистив йому одяг.

Перед тим як пообідати, він підійшов до вікна й визирнув на вулицю. Важкий дух ящерів стояв у повітрі, знизу долинав незграйний гомін безлічі голосів.

Люд покидав місто. На задвір’ї один із караванів готувався, щоб удосвіта вирушити в путь. Цієї ночі завершувався весняний фестиваль. Внизу на вулиці крамарі ще розпродували свій крам, матері вгамовували потомлених дітей, а місцевий князьок зі своїм почтом вертався з полювання, до спини прудкого ящера було припасовано здобич — два вогнепівні. Він задивився, як зморена повія сперечається про щось з іще зморенішим на вигляд жерцем, як той трясе головою і врешті, не сторгувавшись, йде геть. Один з місяців уже підбився високо в небі і здавався золотим, прозираючи крізь Міст Богів, а другий, менший, щойно зійшов над небокраєм. Вечірнє повітря віяло прохолодою, несучи до нього крізь запахи міста духмяні пахощі весняного зела: розпуклих бруньок і шовковистих трав, свіжість озимої прорості, а ще парний дух вологого ґрунту й каламутних паводків. Вихилившись з вікна, він угледів Храм на вершині пагорбу.

Затим наказав служникові подати обід йому до кімнати, а тоді послати по місцевого торговця зброєю.

Їв він неквапно, без смаку,