Читати книгу - "Місто біля моря"

становище, коли таке діється навколо!

Ще й року не минуло, як пілсудчики напали на радянську прикордонну заставу біля Ямполя і забили начальника застави. Зовсім недавно в Латвії вороги нашої республіки застрелили радянського дипкур’єра Теодора Нетте. А вбивство Котовського?.. «Не сам я, вся робітнича молодь на кордоні повинна бути озброєна і готова до всього», — думав я. І носив револьвер на роботу.

Навівши мушку на одну з зубчастих башт Старої фортеці, я прицілився. Але вже було темнувато, і в присмерках мушка розпливалась.

«Що ж це за таємнича заява Тиктора?..»

Я поспіхом засунув револьвер у кишеню і, вкрай засмучений, поплентався в гуртожиток.

У нашому гуртожитку було на диво тихо. Зразу пригадалось, що сьогодні в міському комсомольському клубі показують кінокартину «Червоні дияволята». Звичайно, хлопці пішли туди. Жаль, що я спізнився.

У кімнаті горіло світло і на стелі, і біля ліжка Микити.

Наш секретар жив з нами разом. Купа книжок лежала на його тумбочці. Як завжди, Микита лишився вдома. «Розважатися я буду на старості літ, — казав він звичайно, — а зараз, поки здорові очі, краще книжку почитати». «Полюбити книги — це значить змінити години нудьги на години насолоди». «Книга — це друг людини, який ніколи не зрадить!» — часто повторював нам Коломієць вислови якихось лише йому відомих філософів. І читав запоєм: дома допізна, по дорозі в інтернат, як сліпий ідучи по тротуару і тримаючи перед очима розкриту книжку; читав в обідні перерви, сидячи на іржавому казані в дворі школи.

Видно, Микита сьогодні вже не збирався нікуди виходити. Він лежав на ліжку роздягнутий, а поруч на стільці чорніла його акуратно складена одежа.

Я мовчки підійшов до своєї постелі і зняв кепку.

Микита повернув голову й сказав:

— У тебе під подушкою анкета, Манджура. Заповни її і вранці здай мені.

У мене стиснулося серце. Починається!

«Напевно, це якась особлива, каверзна анкета!»

Ледве чутно я запитав:

— Що за анкета?

— На зброю, — не відриваючись од книжки, сказав Микита. — Чопівські аркуші тепер не дійсні, і ми повинні подавати індивідуальні заяви про право носити зброю.

… Тихо шелестять сторінки книги. Коломієць узяв навпомацки олівець з тумбочки, щось позначив, наче даючи зрозуміти мені, що розмова закінчена.

Ну що ж, гаразд! Набиватися не будемо…

Тихо. У відчинену кватирку лине шум весняної вулиці. Особливий, неповторний шум весни! Чи помітили ви, що весною всі звуки людина чує так ясно, мовби вперше? Ось на сусідньому дворі проспівав півень, і мені здається, що я ніколи раніш не чув такого голосного півнячого співу…

У цій тиші я розглядав надруковану в друкарні анкету на право носити зброю і чекав, що ось-ось Микита заговорить нарешті зі мною особисто про заяву Тиктора.

— Ага, Василю, мало не забув, — обертаючись до мене, кинув Микита — У тебе в тумбочці посилка лежить. Я розписався, що одержав. — І знову уткнувся в книгу.

Прошита навхрест шпагатом, квадратна і важкенька посилка пахла рогожею і яблуками. Внизу хімічним олівцем було виведено: «Відправник — Мирон Манджура, м. Черкаси, Окружна державна друкарня».

Переїхавши на роботу з нашого міста в Черкаси, батько і тітка іноді присилали мені звідти посилки. Все, що було в них, зразу ж розліталось по гуртожитку: кому яблуко, кому шматок свинячого сала, посипаного блискучими крупинками еолі. Так само ділились посилки й інших хлопців.

І ось тепер у ящику під фанерною кришечкою лежать різні смачні речі. До того ще я й голодний. Але я не міг розкрити посилку. Якщо я стану саме тепер, не чекаючи, поки вернуться хлопці, пригощати Микиту, він може подумати, що я, почувши про заяву, підлизуюсь до нього, хочу його підкупити домашніми коржиками з маком.

І хоч як це було прикро, я залишив батькову посилку до повернення хлопців з кіно там, де вона лежала, — в тумбочці біля ліжка.

Роздягнувся і ліг спати, чуючи, як шелестять сторінки книги, яку читав Микита.

Не щастить Бобирю!

Забув сказати, чому перестали бути дійсними чопівські посвідчення на право носити зброю.

Справа в тому, що після мого від’їзду до Харкова в наше місто прийшов. на постій з Проскурова кавалерійський полк, вихований славним комбригом Григорієм Котовським. Кіннотники розташувались за вокзалом, у казармах, де за царя стояв Стародубський драгунський полк. Звідусіль підводи повезли туди сіно, овес, снопи клеверу. Багато треба було фуражу звести, щоб прокормити таку силу коней.

А ввечері, як тільки котовці розташувалися на новому місці, над вулицями міста почувся знайомий сигнал чопівської тривоги: три кулеметні черги і п’ять поодиноких пострілів. І як завжди, по такому сигналу до штабу частин особливого призначення на Кишинівську звідусіль помчали комунари-комуиісти і комсомольці нашого міста.

Наших фабзавучників сигнал тривоги застав у залі комсомольського клубу, де вони, зібравшись на вечір самодіяльності, дивилися музикальну картинку «Тройка» у виконанні артистів фабзавучу.

Після того, як відкрилась завіса, на сцену з-за лаштунків, розмахуючи важкими причіпними хвостами, вискочило в одній упряжці троє артистів-«коней».

Загримовані вони були абияк, і всі відразу впізнали, що товстий, низенький «кінь» в яскравому мундирі румунського королівського офіцера з золотими галунами на червоних штанях — не хто інший, як Петро Маремуха. Треба сказати, що у мого друга Петруся був непоганий бас, і ця якість високо цінилася серед драмгуртківців.

Колишній безпритульний і всезнайко Фурман зображав петлюрівця.

Широкі, з напуском шаровари, синя чумарка, підперезана червоним, як у візників, поясом, чорна з білими підпалинами папаха з собачого хутра, з голубим атласним шликом на боці і, нарешті, довгі, — значно довші за колишні Печеричині — вусища, — ось який вигляд мав Фурман. Для більшої поважності Фурман засунув ще за халяву пляшку. Тих хлопчаків, що заглядали з вулиці у зал через вікна, найбільш, зрозуміло, цікавило, справжня це горілка чи звичайнісінька вода з-під крана.

Але найкращий, як казали хлопці, вигляд мав маршалок Пілсудський — Сашко Бобир. Він був у блакитній, отороченій кролячим хутром високій конфедератці з трепетливим султаном із білого кінського волосу. Костюмер клубу викопав десь для Сашка справжній френч офіцера-пілсудчика з витими блискучими позументами на високому стоячому комірі, з орденами, аксельбантами і гудзиками з орлами. Френч був трохи великуватий для Сашка. З цупких манжет його рукавів висувались лише кінчики пальців Бобиря: видно, офіцер, який залишив у місті під час втечі пілсудчиків у двадцятому році свій парадний френч англійського крою, був здоровило. Одного не вистачало для повноти наряду — хороших офіцерських чобіт. На ноги Бобирю костюмер натяг жовті краги з свинячої шкіри, але черевики з-під