Читати книгу - "Відкрите суспільство та його вороги"

розпочалася з перекладу самої назви Платонової, так званої, «Республіки». Тому, хто вперше почув цю назву, неминуче спадає на гадку, що її автор повинен бути лібералом, якщо вже не революціонером. Але назва «Республіка», як виявляється, є просто англійською формою латинського еквівалента грецького слова, яке не має нічого спільного з республіканським ладом і яке слід було перекласти на англійську, як «Про державний устрій», або «Місто-держава», або «Держава». Традиційний переклад «Республіка»* , безперечно, доповнює загальне переконання у тому, що Платон просто не міг бути реакціонером.

* Тут розглядається назва діалогу «Держава», що а англійському перекладі відомий як «Республіка» (примітка перекл.).

Маючи на увазі все сказане Платоном про Добро і Справедливість та інші згадані ним ідеї, моя теза про чисто тоталітарний і антигуманістичний характер його політичних вимог потребує обгрунтування. Для того щоб захистити своє твердження, мені доведеться на наступні чотири розділи урвати аналіз історицизму і зосередитись на критичному розгляді згаданих етичних ідей, а також їхнього місця в Платонових політичних вимогах.

У цьому розділі буде розглянуто ідею Справедливості, а в трьох наступних — доктрину про те, що правити повинні наймудріші та найкращі, а також ідеї Правди, Мудрості, Добра та Краси.

I

Що ж ми насправді маємо на увазі, коли говоримо про «справедливість»? Не думаю, що мовні питання такого роду особливо важливі чи що на них можна дати визначену відповідь, оскільки такі терміни завжди вживаються у багатьох значеннях. Проте, гадаю, більшість із нас, а надто люди з гуманістичним світоглядом, мають на увазі ось що: а) рівний розподіл тягаря громадянства, тобто тих обмежень свободи, що необхідні для суспільного життя4; б) рівність громадян перед законом, звісно тоді, коли в) закони не підтримують і не засуджують окремих громадян, групи чи класи; г) безсторонність правосуддя; д) рівне користування перевагами (а не лише обмеженнями), які держава може запропонувати своїм громадянам. Якщо Платон розумів під словом «справедливість» щось подібне, тоді моє твердження про те, що його програма суто тоталітарна, буде хибним, а правими виявляться всі ті, хто вірять, наче Платонова політика спирається на прийнятний гуманістичний фундамент. Але річ у тім, що, кажучи «справедливість», він мав на увазі зовсім інше.

Що ж Платон розумів під словом «справедливість»? Я обстоюю ту думку, що в «Державі» він вживав термін «справедливий» як синонім до «того, що відповідає інтересам найкращої держави». А в чому ж полягають інтереси найкращої держави? Заборонити всі зміни шляхом підтримування жорсткого розподілу на класи і класовим правлінням. Якщо я правильно витлумачую його, то ми повинні визнати, що Платонова вимога справедливості залишає його програму на рівні тоталітаризму, і слід зробити висновки про необхідність боронитись від небезпеки бути завороженими грою слів.

Справедливість — головна тема «Держави». Цей діалог має ще й традиційний підзаголовок — «Про справедливість». Досліджуючи природу справедливості, Платон користується методом, згаданим у попередньому розділі5: спершу він намагається знайти цю «Ідею» в державі, а потім пробує застосувати одержаний наслідок до окремого індивіда. Не можна сказати, що Платон швидко знаходить відповідь на запитання: «Що таке справедливість?», оскільки наводить її лише в четвертій книжці. Його міркування, що призвели до такої відповіді, будуть проаналізовані детальніше в цьому ж розділі. Коротко, вони такі.

Місто спирається на людську природу, її потреби та її обмеження6. «Ми встановили, що кожна окрема людина повинна займатися чим-небудь одним, що потрібно в державі, причому якраз тим, до чого вона має найбільші природні здібності». З цього Платон робить висновок, що кожен повинен робити свою справу і не втручатися в чужі; що тесля повинен обмежитися теслярством, швець — шевством. Але великої шкоди не буде, якщо двоє робітників поміняються своїми природними місцями. «Але коли ремісник чи хтось інший, гендляр за своїми природними нахилами... зможе перейти до стану воїнів, чи коли хто-небудь з воїнів спробує потрапити в охоронці, не будучи гідним цього... тоді така заміна і втручання не в свої справи — загибель для держави». З цього аргументу, який тісно співвідноситься з принципом, що носіння зброї повинно бути класовим привілеєм, Платон робить свій остаточний висновок про те, що втручання цих трьох класів у чужі справи і перехід з одного класу в інший має бути несправедливістю, а отже, в протилежність до неї справедливістю буде: «відданість своїй справі усіх трьох класів — гендлярів, помічників та охоронців». Цей висновок підтверджується і підсумовується трохи далі: «Держава є справедливою... якщо кожен з трьох її класів робить у ній свою справу». Але ж таке твердження означає, що Платон ототожнює справедливість з принципом класового правління та класових привілеїв. Адже принцип, що кожен клас має робити свою справу, означає, коротко і спрощено, що держава справедлива, якщо правителі правлять, робітники трудяться, а7 раб — у ярмі.

Далі буде видно, що Платонове розуміння справедливості докорінно відрізняється від нашого традиційного погляду, проаналізованого раніше. Платон називає класовий привілей справедливим, тоді як ми під справедливістю, як правило, розуміємо відсутність такого привілею. Але різниця не тільки в цьому. Говорячи про справедливість, ми маємо на увазі певну рівність у ставленні до індивідів, тоді як Платон мислить справедливість не як стосунки між індивідами, а як властивість цілої держави, що спирається на взаємини між її класами. Держава справедлива, якщо вона здорова, міцна, єдина — стабільна.

II

Та, може, Платон правий? Може, справедливість означає саме те, що він каже? Я не хочу втягуватися в дискусію з цього питання. Якщо вже хтось наполягатиме, що справедливість — це беззастережне правління одного класу, то я просто відповім, що я за цілковиту несправедливість. Інакше кажучи, я вірю, що від наших слів ніщо не залежить, а все залежить від наших практичних вимог або від пропозицій щодо нашої політики, які ми вирішимо висунути. За Платоновим визначенням справедливості непорушно стоїть його вимога тоталітарного класового правління, а також рішимість запровадити таке правління.

Та чи не був він правий в іншому розумінні? Може, його ідея справедливості відповідає значенню, яке це слово мало в Стародавній Греції? Може, греки під справедливістю розуміли щось холістичне, на кшталт «здоров'я держави», і хіба не буде зовсім несправедливо і непослідовно сподіватися від Платона на передбачення нашого сучасного розуміння справедливості як рівності громадян перед законом? На це питання й справді можна відповісти ствердно і додати, що Платонова холістична ідея «соціальної справедливості» характерна для традиційного грецького світогляду, для «грецького генія», який «не був, подібно до римського, надто законницьким», а був радше «надто метафізичним»8. Але таке твердження безпідставне. По суті, грецьке вживання слова «справедливість» на диво