Читати книгу - "Казкові пригоди Грайлика"

було його розбудити. А тоді вже відвертати увагу, як було задумано. Але чи варто будити? Може, скористатися тим, що він спить?

— А давайте пошукаємо в огорожі місце, де б можна було пролізти, — запропонував Грайлик. — По-моєму, в будь-якій огорожі можна знайти таке місце. Не знаю, як у вас, а у нас можна.

— Я навіть знаю, де воно, — сказав Недо. — Ходімте.

І вони полізли вздовж огорожі.

— Отут! — зупинився Недо.

Справді, в цьому місці ряди колючого дроту були рідкими і можна було пролізти.

— Це я робив, — зітхнув Недо. — Колись це мав бути загін для диких гірських кіз, яких думали приручати. А вже гетьки зробили тут Табір Військового Виховання.

«Виходить, інколи буває й корисно, як хтось щось недоробить», — подумав Грайлик, пролізаючи на животі через огорожу.

На просторому кам’янистому плацу марширували діти.

— Ать-два! Ать-два! — хором вигукували вони, карбуючи крок. Ніяких командирів не було видно.

«Самообслуговування», — подумав Грайлик, вдивляючись у колони і сподіваючись побачити Сумнівана. Але Сумнівана не було.

— Стривайте, — сказала Моргалочка. — Я іх зараз покличу, розкажу про Грайлика, познайомлю, а вже тоді…

Вона підбігла до крокуючої колони і вигукнула:

— Стій! Приставити ногу! Вільно!

Колона зупинилася, і враз діти з’юрмилися і оточили Моргалочку.

Грайлик не чув, що вона їм говорила, але вони враз почали обертатися і з цікавістю поглядати на нього.

Потім кинулися й оточили його.

— Здрастуйте! Будьмо знайомі! Мене звуть Грайлик! — якомога привітніше усміхнувся він.

У відповідь вибухнув такий галас, що Грайлик мимохідь втягнув голову в плечі,— кожен назвав своє ім’я.

— Говори! — сказала Моргалочка, що проштовхалася вже до нього. — Я їх попередила, що ти хочеш сказати їм щось дуже важливе.

Грайлик обвів їх поглядом. Це були звичайні діти — бистроокі, замурзані й цікаві. І він сказав:

— Ви ж не хочете марширувати, правда? І військове виховання вам — до гудзика. Це ж нецікаво. А вам хочеться, щоб було цікаво й весело… Я ж знаю. Бо в нас у Дитиндії всі такі ж, як ви.

Щойно вони дивилися на нього круглими очима і враз заморгали всі, як Моргалочка. Розгубилися.

— Ну хіба я неправду кажу? Правду. І невже вам байдуже, що ті, хто все життя вас годував і одягав, сидять у тюрмі? Не вірю. Навіть якщо половина з вас гетьки. Я думаю…

Але що він думав, почути їм не довелося.

Несподівано здоровенницька рука вхопила Грайлика за комір і підняла над землею.

— От ти де?! — наче грім з неба, почувся голос Балабайка. — Тебе по всій країні шукають, а ти перемазався і виступаєш. Ану ходімо!

Тримаючи Грайлика за комір, як цуценя за карк, Балабайко поніс його до воріт.

Зачиняючи ворота, гримнув у табір:

— Стройову підготовку по-чи-най!

І клацнув замком…

«Все пропало! І як ми не помітили, що він прокинувся й підійшов?.. Це я винен. Було б одвести їх за барак, подалі від воріт», — та було вже пізно.

Недарма все-таки ця країна звалася Раптомандія.

РОЗДІЛ X

У палаці диктатора

Диктатор Раптомандії Гетько Перший Дурепа лежав на тахті, задравши ноги, і дивився у стелю. Настрій у нього був поганющий. Щойно він мав розмову з колишнім президентом Добринею. Він пропонував йому відносну свободу і полегшення долі — тобто життя на свіжому повітрі у резервації, за колючим дротом, а не в темному задушливому підземеллі. За це Добриня і його майстренчуки повинні були відновити роботу на плантаціях і в майстернях. Бо хоч був Гетько Перший і Дурепа, але розумів, що мине час, запаси їжі закінчаться і їсти буде нічого. А їсти гетьки любили дуже. Прямо скажемо— були ненажери. їли сім разів на день, через кожні дві години. І якщо їх вчасно не погодувати, вони просто скаженіли.

Але колишній президент Добриня від пропозиції диктатора Дурепи категорично відмовився. Сказав — поки не буде відновлено демократію, ніхто з них і пальцем не поворухне.

Що тепер робити, диктатор Дурепа не знав. Як усі диктатори, він мав на меті лише одне — захопити владу. А що буде далі — не думав.

Тому й лежав, задравши ноги, і дивився у стелю.

І тут його брат Балабайко притарабунив Грайлика.

Гепнувшись навколішки перед тахтою і здійнявши догори руки, він улесливо вигукнув:

— О, великий і мудрий, могутній і незрівнянний, батько і вчитель усіх народів, вершитель і повелитель! Я упіймав втікача і привів його до тебе! Ось він!

Балабайко був старшим братом і добре пам’ятав, як великий і мудрий совався без штанів по підлозі, смоктав свою ногу і пускав з носа бульки, але такий уже закон диктатури — навіть рідний брат мусить звертатися до повелителя, як усі підлеглі.

В очах диктатора спалахнули злі вогники:

— Ага-а! Попався-таки! Тікати здумав, трясця твоїй матері! Старших не поважаєш. От я тобі зараз влаштую несподіванку!

— Правильно-правильно! — підхопив Балабайко. — Ховатися здумав! Га? Розмалював собі мордячку, накрив голову листям і думав, що я його не впізнаю! Га? Але я — не такий! Я… Ви ж мене знаєте, Ваша Моць, я ж іще і в дитинстві який був. Га? Пам’ятаєте, як ми з вами у піжмурки грали і ви у старій криниці сховалися, а я вас усе одно знайшов і витягнув, і добре, що встиг, бо вас уже по шию у багнюку затягло, ще трохи — й бульки пускали б… Га? А ще пам’ятаєте, як ви штаньми за сучок на груші зачепилися, а я…

Поки Балабайко теревенив, Грайлик думав з досадою: «Ех! Як не пощастило! І чого він прокинувся так рано. Ще трохи, і я б їх умовив. Я ж бачив, які в них були очі… А так — все пропало, І тепер мене диктатор Дурепа замкне у таку буцегарню, що я й не виберуся. І Сумніван загине в своєю поламаною ногою. Зага Маго ж говорила, що може загинути, як я його не врятую. Ех!..

— Їсти хочеться! — несподівано перебив його роздуми та Балабайкові теревені диктатор.

— Правильно! — підхопив Балабайко, клацнувши зубами й прицмокнувши.

— Я послав Тікала-Ховала й Шукала-Доганяла. Зараз принесуть. Підвечеряємо. А то на голодний шлунок і несподіванки робити не хочеться.

— Правильно! — знову підхопив Балабайко. — Хай живе ваша мудрість, о, великий батьку і вчителю!.. Ви завжди були… Я пам’ятаю, як у дитинстві…

Але що сталося у дитинстві, Грайлик так і не дізнався, бо в цей час щось зашуміло, затупотіло, завищало, і до палацу з галасом вбігли захекані перелякані Тікало-Ховало й Шукало-Доганяло.

Кілька секунд вони тільки несамовито лупали очима, роззявивши роти