Читати книгу - "Казкові пригоди Грайлика"

й висолопивши язики, не в змозі вимовити ні слова.

— Що?! Що таке? — вигукнув диктатор.

— О! О! — тільки й видихнув Тікало-Ховало.

— А! А! — тільки й видихнув Шукало-Доганяло.

— Та чого ви окаєте, акаєте? Кажіть швидше! — гримнув диктатор. — Що сталося?!

— Ка-та-стро-фа! — одночасно вигукнули обидва.

— Яка?

— Страшна. Табір Військового Виховання збунтувався, діти повисмикували стовпи від колючого дроту, підважили скелю, що над Голубою Печерою, вона впала і завалила вхід до харчового складу.

— Що?!

— Катастрофа! Катастрофа! — скрушно хитаючи головами, повторювали Тікало-Ховало й Шукало-Доганяло. — Що ж ми тепер їстимемо? Як же ми житимемо? Катастрофа! Катастрофа!

— Це він! — вигукнув Балабайко, вказуючи на Грайлика. — Це він їх підбурив! Я бачив! Я чув!

— Ах ти ж негіднику! — закричав диктатор. — В підземелля його! В підземелля!

І не встиг Грайлик отямитися, як Балабайко схопив його, підніс до дверей… Мармурові плити розчахнулися, і Грайлик полетів униз…

РОЗДІЛ XI

Знову підземелля.

І знову Добриня.

Але вихід треба шукати самому

Та, незважаючи на ув’язнення, настрій у Грайлика був піднесений. Завалили-таки вхід у печеру таборяни. Молодці! Видно, Моргалочка й Недо після того, як його схопив Балабайко, провели серед дітей роботу, розтлумачили що й до чого, і діти зрозуміли. По очах було видно, що вони незадоволені своєю долею і готові повстати. Навіть проти рідних батьків… Батьків!.. «А де ж їхні матері?» — здивовано подумав Грайлик. Справді, поки що він не бачив у Раптомандії жодної дорослої жінки. Де вони?

— Молодець, Грайлику! — почув він раптом у темряві голос Добрині.— Все йде так, як треба. Діти побігли визволяти матерів.

— А де їхні матері? — вигукнув Грайлик, бо щойно ж думав про це.

— Всіх жінок Раптомандії гетьки замкнули у Кришталевій Оранжереї Ботанічного Саду, бо навіть гетьківські дружини були проти військового перевороту і диктатури. Тепер треба почекати. Тепер головне — терпіння.

— Я розумію. Але… Де ж мій Сумніван? — з тривогою спитав Грайлик.

— На жаль, не знаю. Треба шукати.

— Та хто ж його шукатиме, як я тут?

— Значить, треба тобі звідси вибиратися.

— Але як?!

— Доведеться докласти зусиль. І немалих.

— Сил я не пошкодую. Що треба робити?

— Помацай по стінах. Десь там є ніша, фрамуга, а в ній лопата і кайло. Треба у фрамузі копати хід, який виведе у підземну галерею, а з тієї галереї можна перейти до печери, а вже з печери, добре попрацювавши, можна вийти і на світ Божий.

— А звідки ви все це знаєте?

Добриня засміявся:

— А хто ж то все поробив, як не ми, майстренчуки? І підземелля, і все інше. Гетьки зроду-віку ні за яку роботу не бралися.

— А для чого ви все це поробили?

— Думали гетьків перевиховати. Влаштовували їм такі атракціони, сподівалися, що, провалившись у підземелля, вони виявлять кмітливість і наполегливість. Докладуть зусиль, щоб врятуватися, вибратися. Але жоден з них по цьому шляху не пішов. Скиглили, плакали, просилися, аж поки їх не випускали. Ти будеш перший, хто своїми силами вибереться звідси.

— То й ті підземні каземати, в яких ви сидите, теж самі поробили?

— Аякже. Правда, не для того, щоб у них людей тримати, а для зберігання різних речей і знову ж таки харчових продуктів.

— То невже ж, будучи такими майстрами, ви не можете звідти вибратися. От не вірю я!

Добриня не відповів.

Грайлик ще кілька разів звертався до нього, але колишній президент Раптомандії більше не обізвався.

«Може, образився?» — подумав Грайлик. І пошкодував, що сказав. Але слово, як то кажуть, не горобець, вилетить — не впіймаєш.

Грайлик почав мацати сирі, холодні земля іі стіни підземелля. Через кілька хвилин намацавтаки нішу, А в ній лопату і кайло. Кайло поки що відклав, узяв лопату і почав копати.

Хто не копав у цілковитій темряві, навпомацки, той не знає, яка це важка й морочлива робота. І скільки викопав, не знаєш, і куди кидаєш, не бачиш.

Та Грайлик хлопець з характером, не звик відступати. Копає й копає, копає й копає. Аж піт очі заливає.

Шкребонула лопата об щось тверде. Раз, удруге, втретє… Камінь. Недарма, значить, і кайло покладене. А де ж воно? Тю!.. Закидав його землею Грайлик зопалу. Шукай тепер навпомацки, розгрібай землю. Ледве намацав. Узявся довбати камінь. Хто не довбав кайлом камінь у темряві, той не знає, що це за мука.

Іскри летять, а чи відкололося що — хтозна. Не видно. Раз у раз мацати треба.

І якби ж Грайлик хоч дорослим був, а то все-таки хлопчик малий. Намахався кайлом так, що рук не підняти, спина колом — хоч плач.

Сів Грайлик на сиру землю, тільки хекає. Може, він не в той бік копає? Щось дуже довго не пробивається кам’яна стіна.

І раптом…

Позад Грайлика щось засвітилося.

Обернувся він.

Стоїть бабуся із свічкою у руці.

Придивився Грайлик.

Ой! Та це ж, видно, бабуся Заги Маго. Точнісінько такі коротенькі коси ріжками догори закручені, тільки білі-білі, сиві, такий же гострий

носик, такі ж карі очі.

— Все правильно! — усміхнулася бабуся Грайлику, дмухнула на свічку, свічка погасла, І бабусю поглинула темрява.

Грайлик схопив кайло, з новими силами почав бити в стіну. І от раптом посипалося, загуркотіло каміння, і Грайлик відчув під руками порожнечу. Ступив у пролам і побачив десь далеко попереду проблиск світла.

Спотикаючись, Грайлик пошкандибав підземною галереєю. І незабаром уже був у величезній печері.

Високо вгорі він побачив шматочок неба і срібний місяць, що зазирав у печеру і осявав їі блідим примарним світлом. Але після довгої безпроглядної темряви це світло здалося йому яскравим і радісним. Ніколи Грайлик, здається, так не радів небу, зіркам і місяцю.

І тут раптом він почув стогін…

РОЗДІЛ XII

Грайлик працює на татову дисертацію

У кутку печери хтось лежав.

— Ой, нога, нога! — простогнав цей хтось.

І Грайлик упізнав голос.

— Іване? Ти? — кинувся він до нього.

— Ой! Звідки ти? — вигукнув Сумніван.

— Що з тобою? — не відповідаючи, спитав Грайлик.

— Ногу… зламав, здається… Болить страшенно! Поворухнути не можу.

— Як це сталося?

— Я тікав від них, тікав, побачив вхід у цю печеру, кинувся сюди і впав униз. Ти ж бачиш, біля входу зразу провалля. А ти як тут узявся?

Грайлик розказав про свої пригоди.

— Як же ми тепер виберемося звідси? — простогнав Сумніван. — Я, видно, тут уже й пропаду.

— Не пропадеш! — твердо сказав Грайлик. — Я тебе витягну. От побачиш!

— Так не буває! — безнадійно похитав головою Сумніван.

— Буває! — вперто сказав Грайлик. — От бачиш, у мене кайло. То не кайло, а… будь здоров.