Читати книгу - "Якби"

я. — Треба повісити на вікно фіранку.

— Не треба. Тоді візерунки зникнуть.

— Але через це світло ти не спиш. А діти мусять гарно спати, адже уві сні вони ростуть! — пояснила я.

— Нехай собі ростуть, — сказала Ніка. — Якщо я завішу Місяць фіранкою, він образиться і більше не прийде.

Ну, так, як я могла забути — ми ж товаришуємо з Місяцем! Я сумно посміхнулась.

— Ніко! — знову пошепки покликала я. — А ти обіцяла розповісти мені про свого друга. Можеш зробити це зараз?

Я боялася, що дівчинка не захоче нічого говорити. Але вона повернулась до мене. Її підведене над подушкою обличчя засвітилося, мов намальоване.

— Можу, — довірливо сказала вона. — Але для цього треба спочатку щось показати.

Я зачаїлась, аби знову не налякати її своїми дорослими підозрами.

— Що ти хочеш показати?

— Зараз, почекай!

Вона тихо зісковзнула з розкладачки, навшпиньках пройшлася в куток кімнати, де стояла етажерка з книгами. Пройшлася пальчиками по книжках, навмання намацуючи потрібну.

Я напружено стежила за її рухами: що вона там шукає? Дівчинка взяла з нерівного ряду одну з книжок, погортала її і витягла зсередини невелику прямокутну картонку.

Швидкими кроками босих ніг продріботіла до мого ліжка.

Вмостилася поруч, турнула з подушки Димку, котра, до речі, пречудово влаштувалася там на ночівлю, і сунула мені до рук клаптик прямокутного картону. Я наблизила його до місячного світла.

Це було те, що з півсторіччя тому називали дагеротипом: на цупкому картоні було зображення якогось сімейства. Отже, це знімок. Він був укритий зеленкуватою патиною часу, але відчувалося, що картка зроблена сумлінно, «на віки»: картон не гнувся і не ламався. В кутку виведено вензель «Майстерня І. Сіренка». Світлина була досить чітка, подекуди старанно підмальована і відретушована.

Зворушливе сімейне фото початку сторіччя: батько, мати і дівчинка років десяти. Батько, як годиться, сидить у кріслі, позаду стоїть мати, поклавши руку йому на плече, дівчинка трохи виступає вперед. Усі вбрані так, мов зібралися до церкви. Певно, так воно і було — зайшли знятися після якогось свята. На батькові — довгий піджак без коміра, з-під якого видніється візерунок вишиванки, штани заправлені у високі і начищені до блиску чоботи. Голова поголена, над вустами — густі підкручені вуса.

На жінці ошатна сорочка, кілька низок намиста, на голові — хустка, накручена вигадливим тюрбаном, широкий пасок в кілька шарів щільно охоплює тонкий стан, з-під груботканої картатої плахти виглядає край мереживної сорочки.

Дівчинка одягнута так само. Тільки намиста менше, а трохи розпатлані коси вільно спадають аж до талії. Її рука лежить на коліні батька. Обличчя всієї трійці напружені, урочисті і якісь нетутешні — таких зараз днем з вогнем не знайдеш.

Я погладила світлину долонею. Вона була гладка, без жодної подряпини. От вміли ж робити! Давно вже немає на світі цих людей, а світлина лишилася майже такою, якою і була.

Я вже казала, що не люблю старих світлин, відчуваю до них пересторогу, замішану на страху, — через те, що ці шматки паперу здатні пережити закарбованих на них людей. І понести їхні образи по світу — безіменні і невідомі.

— Ну? — відірвав мене від роздумів шепіт Ніки.

— Що? — не зрозуміла я.

— Ти неуважна, — докірливо промовила дівчинка. — Ти…

Вона не встигла договорити, як я несподівано зрозуміла те, що вона намагалася пояснити без слів — цим шматком старого картону. І вкотре за цей короткий час задихнулася, мов ковтнула нерозбавленого спирту: дівчинка на фотокартці й дівчинка, що сиділа поруч зі мною, мали одне обличчя! Ні, помилитися я не могла, вони були схожі, як близнюки, як дві краплі води, — точніше і банальніше не скажеш!

Я піднесла фото близько до очей, жадібно всотуючи кожну знайому рису, і не могла знайти бодай двох відмінностей. Навіть коси розкинуті по плечах, мов дві подерті шуліками змійки.

Задоволена ефектом, Ніка забрала фотографію, ніжно обтерла її об сорочку.

І завмерла, очікуючи на запитання.

Доки воно пролунало, я мусила зібрати докупи всі свої мовні здібності. Запитала якомога спокійніше:

— Це наші… тобто ваші родичі?

— Не вгадала! — засміялась дівчинка. — Це Марія.

— Хто така Марія?

— Наречена Богдана Ігоровича.

— Хто такий Богдан Ігорович? — намагалася повільно докопатися до істини я.

— Мій друг, якого ти налякалась… — промовила дівчинка, кивнувши за вікно, ніби там на лаві досі сидів той чоловік в чорному плащі.

— Боже мій, дівчинко, що ти верзеш? — нарешті вибухнула я, затинаючись так, як ніколи, аж зуби цокотіли. — Благаю, поясни все негайно!

Я тормосила її за худенькі плічка. На якусь мить здалося, що в її очах промайнула недитяча зверхність.

Якби я могла надавати їй добрячих стусанів! Жахлива дитина! Чи — божевільна? Цього ще не вистачало!

Ніка обійняла мене за шию і почала заспокійливо гладити по спині.

Я дивилась на її освітлене Місяцем обличчя, тоненькі руки в широкому вирізі рукавів нічної сорочки, на довгі ніжки-патички, схрещені, мов у павучка.

Дівчинка в колі світла здавалася такою ефемерною, ніби зітканою з шовкової нитки.

— Ти вразлива, — нарешті вимовила вона. — Тому я тобі нічого не розповім.

Вона рішуче забрала в мене з рук фотокартку, перебралась на свою розкладачку і з головою накрилась ковдрою. І більше не видала ані звуку.

…Я заснула лише під ранок, коли місячне сяйво перетворилось на сірі рвані клапті. Копирсатися у власній пам’яті не мало ніякого сенсу — щось випало з неї незворотно. Мені лишалося тільки спостерігати, слухати і чекати…

6 червня

Як цікаво влаштована дитяча пам’ять!

Згадала, як одного разу спілкувалася з безпритульним хлопчиком. З якою любов’ю він розповідав про свою матір — закінчену алкоголічку, про батька-рецидивіста, які посилали його на вулицю жебрачити і відбирали гроші, щоб купити пляшку. Якими цікавими видавалися йому вуличні пригоди, нові знайомства, дружба, набуття досвіду. Чи не подібне відбувалося з Нікою? Я поки що не могла відповісти на це запитання. Я лише змусила себе абстрагуватися від дивності ситуації.

Прокинувшись, довго лежала, слухаючи, як біля скроні вуркоче Димка. Розкладачка вже була зібрана.

З кухні линули приглушені голоси.

Двері тихо прочинилися — зазирнула Зоя. Помітивши, що я не сплю, зраділа:

— А ми снідаємо. Долучайтесь!

Я подякувала і вказала очима на зібрану розкладачку:

— Вероніка з вами?

— Ні. Її вранці сусіди забрали з собою на дачу. Пару днів нехай діти побігають на свіжому повітрі. Вам на котру на роботу?

Я відповіла, що скоро маю бігти на чергове засідання. Зоя кивнула і зачинила двері.

Отже, дівчинки не буде два дні. У мене є час провести інші дослідження.

Погано лише, що