Читати книгу - "Том 3"

тут стане дім. Пройдуть роки, з полону бранець верне, знов оживе тоді сіонська пісня, високий підмурівок одгукнеться ще голосніш на співи відродження, ніж ся руїна смутная лунала від погребових плачів Єремії.

І бранець руку братові подасть, і підуть поруч будувати мури на тім гучнім, високім підмурівку.

Душа моя вже бачить ту будову, і знає серце, як її назвати: в новім Єрусалимі храм новий!

Самарянин Єрусалим?! Будь прокляте се слово!

Новітній храм?! Без святощів прадавніх? без скрині заповіту й херувимів? без спадщини Давида й Соломона?

Тірца

Чи тільки те й святеє, що старе?

Співець іудейський

Та геть її! в пустиню! на вигнання!

Хай не морочить нас! не баламутить!

Один з іудеїв

Кому ж се маємо тут будувати?

Щоб ворог знов прийшов і знов посів?

Старий іудеяіин

Хто нам дозволив ту нову будову?

Цар чи дозорець?

Тірца

Божий дух велить!

Той божий дух, що не живе між вами!

Певніше він в пусти&і пробував, куди ви женете мене на безвість,4 ніж серед вас!

Співець іудейський

О, там ти знайдеш духа того, що здавна завладав тобою, лукавого! Іди, шукай його!

Тірца

Дух божий знайде сам мене в пустині, а вам ще довгий шлях лежить до нього!

Юрба з навісним лементом жене Тірцу, аж поки та зникав з заселеного обшару.

11. IX 1904,

Зелений Гай

ОСЩНЯ КАЗКА Фантастична драма

І

Темниця без вікон, без дверей. Лицар-в’язеиь лежить у кутку на соломі і спить* на нього падав від пизької стелі ледве примітний промінець світла, що пробивається крізь малу щілинку в кватирці, зробленій для спускання їжі. Здалека, десь зверху, чутно якийсь приглушений простором чи товщею стін голос, що

співає пісню.

Голос

Ой, де мій коханий юнак-оборонець?

Ой, де забарився?

Я ж так виглядаю, я ж так припадаю до ясних віконець! Чи вмер він, чи так зажурився?

" Навік зажурився і втратив надію до мене дістатись? На мить ми зострілись, навік розлучились!

І я не насмію про нього людей запитатись... /

Голос затихає, і в ту хвилину лицар прокидається.

В1 язень-лицар

Знов голос той, чи знов та сонна мрія?

Моя потіха і мої тортури!

Де, звідки голос той мені лунає?

Чого він прагне? І чого він просить?

Що я вчинити маю? Що я можу?

Ой, що я можу в сій глухій темниці?

Об слизькі стіни битись головою, додолу впасти з розпачу і туги і землю гризти, якѵголодна мит, або «застигнути з німого жалю, ходрдним стати, наче гад темничний, сліпим, байдужим до всього на світі...

От що я можу, більш нічого, справді,

хоч би весь світ... та де ж той світ? чи Є він? Тут темно, тихо, глухо і самотньо!..

Хоч би кайдани, щоб дзвонили гучно, щоб тишу розбивали! Хоч би кат прийшов сюди мене ца муки брати, нехай би ся темниця освітилась вогнем тортур і ожила від крику!

0 страднику, великий Прометею, тобі я заздрю! Бо в твоїй темниці було склепіння — весь намет небесний, а стіни — гори, діл — широке море.

Гучна, простора, осяйна в’язниця!

Твій кат — орел,, твій деспот — громовержець. На кожний крик твій озивалась слава потрійною луною... Ні, Зевес не був тираном низькцм, він почесно карав своїх сперечників великих, а може, руки ті, до громів звиклі, не вміли ганьби кидати й неслави на голови повинних ворогів.

О, наш король, пігмей сліпорожденний, безсилець боязкий, уміє зручно неславою і ганьбою боротись.

Знав, проклятий, як покарать мене!

В той день, як він мене сюди закинув, в той самий день він підписав декрет, що він касує і тортури, й страту в своїй Державі — ниций лйцемір!

Нехай би на тортурах тіло рвало, я був би радий,— може, лютий біль примусив би забути про темницю

1 видобув би крик такий з грудей, що мури затремтіли б і розпались!..

Ох, як би я охоче йшов на страту!

Юрба шуміла б, наче океан,

і розступалася б передо мною, даючи путь величності страждання, і в тую мить, як голова моя, здійнята високо рукою ката, промовила б до всіх багряних словом, тиран мій зблід би, він почув би вирок, народний вирок: ганьба кроволивцям!

Але тепер спокій панує в краю,

як і в темниці. Людська кров мовчить і не волає до небес про помсту, а тихо ржавіє у млявих жилах...

Чутно, тихий стук і шерепотіння над стелею. Тонесенька смужка світла зникає, настає повна тьма.

Ой, що се? Світло згасло! Ніч настала?

Чого ж так раптом? Певне, їжу спустять.

(Жде.)

Ні, не спускають... Що то шелестить і стукає... Ой, лихо! Закладають останній просвіток! Живцем ховають!

(Кричить.)

Не хочу! змилуйтесь! Ой, краще вбийте, одразу вбийте! Мертвого ховайте, ви, нелюди! Ой, пробі!

Раптом смужка світла знсв з’являється, ширша, ніж перше, і якийсь приглушений голос шепоче раптово.

Голос

Цитьте, цитьте!

Мовчіть, па бога! Пропаде рятупок!

В’ я з е н ь ( тихше)

Рятунок?.. Щастя! Зоре! Ти прийшла, ти зглянулась на муки? Ти згадала мене, бездольного?..

Голос

Благаю, цитьте!

Все пропаде, і ми обоє згинем.

Ні пари з уст!

Мовчання. Через який час вгорі в стелі непачо ляда відхиляється, і сніп світла падає звідти в темницю. Осліплений незвичним світлом, в’язень закриває очі руками, тим часом з гори спускається шнурова драбина, і по ній злазить додолу в темницю ж і н -к а і закриває за собою ляду. У жінки коло пояса потайний ліхтар, в’язка ключів^ і невеличкий клунок. Ставши на діл, жінка закриває ліхтар, так що знов настає темрява.

В’ я з е н ь

Знов темрява? Я сам?

Жінка

Ні, зараз Засвічу, я прислухаюсь...

В’ язень

Дозволь мені хоч глянути на тебе! Дозволь мені поцілувать набожно край одіжі твоєї!

Жінка

Ні, мій пане, служебці сяя честь не личить.

В’ я з е н ь

Як?

Ти не принцеса?

Ж інка

Ні, я помивачка.

Я тут служу на кухні. Се ж над вами моя комірчина.

В’ я з е н ь

А хто ж се так співав, мені здавалось, просто надо мною?

Служебка

То, прошу папа, я...

В’ я з е н ь

Ти? неможливо!

Де ж ти могла пісень таких навчитись?

Служебка

Я чую, як принцеса їх співає.

В’язень

Принцеса? Де ж вона?

Служебка

Пробачте, пане, тепер балакати немає часу, як лізти,