Читати книгу - "Друга планета"

реготали й плакали, обіймалися й билися, падали, запаморочені алкоголем, і їх ніхто не піднімав, по них товклися ті, що трималися ще на ногах.

Більш огидного видовища мені ще не доводилося бачити.

Лише коли зайшло сонце і з заходу посунули хмари, поволі закриваючи срібне сяйво у небі, на вулицях стало стихати. Ті, що все ще якось трималися на ногах, поповзли одсипатися до будинків, решта ж сопіла, хропла, стогнала прямо на вулицях. Лежали покотом: і старі, і малі.

— Панівна раса! — бубонів з огидою Ван-Ген. — Володарі світу!

Дивився на непорушні тіла з такою ненавистю, що аби міг — усіх знищив би!

— Де ж це твій тато? Чи не загуляв у палаці?

Переставляв з місця на місце рюкзаки, кілька разів заходжувався натягати на лук тятиву.

— Заспокойтесь, Ван-Гене, він от-от появиться, — вмовляла його тітка Павлина. — Все одно ж іще рано.

А я Ван-Гена розумів. Мені й то, як подумаю, що Жора оце зараз у клітці сидить, стає якось аж недобре.

Зірвався і біг би…

Аж ось і татко.

— Ну, все!.. Ледве вирвався.

— Чого так довго? — тітка з докором. — Ми вже хтозна-що передумали!

— Та кажу ж: не міг ніяк вирватись! Оранга потягло на щиру розмову. Ледь одчепився.

— Ніхто не помітив?

— Начеб ніхто… Ви вже зібралися?

— Давно. Чекали тільки на тебе.

— Тоді рушили. От лише стріли дістану.

Вийняв пакунок, дав по дві стріли кожному.

— Обережно тримайте, щоб не дряпнутися. Стріляти лише в крайній необхідності. Ми йдемо не вбивати, а визволяти Жору.

— А коли погоня?

— Тоді буде видно… Пішли!

Рушили: Ван-Ген попереду, за ним — татко, тітка Павлина і я. На вулиці темно, хоч в око стрель! Небо у хмарах, аж чорне. Йдемо, перечіпаємося через орангів, що лежать повсюди, мов трупи.

Зупинилися аж за крайнім будинком — перепочити. Бо рюкзаки, спершу наче легкі, ставали все важчими й важчими.

— Отже, так, — сказав татко, коли ми перейшли усе поле й зупинилися під дротом. — Рюкзаки лишимо тут, бо вони нам заважатимуть. Ми із Ван-Геном підемо трохи попереду, а ви нас прикриватимете. І глядіть: до воріт як підходитимемо, щоб ніщо й не шелеснуло!

Поклали по стрілі на луки, пішли вподовж дроту. Татко з Ван-Геном ледь мріють попереду, так темно довкола. А я усе думаю: а що, як варта додумається ввімкнути прожектори? Жаль, татка про це не попередив, а тепер уже пізно.

— В них прожектори, — кажу тітці Павлині.

— Тс-с-с! — тітка сердито.

Зупинилася, до чогось прислухається. Завмерли попереду й татко з Ван-Геном.

— Вартовий, — прошепотіла тітка. — У воротях.

Тепер і я почув: попереду щось тупає. Туп-туп-туп… Туп-туп-туп… То тихіше, то голосніше.

Татко з Ван-Геном знову рушили вперед — тепер уже назгинці, а за ними й ми.

Ось вони раптом зникли. Мов провалились під землю!

— Лягай! — смикнула мене за рукав тітка Павлина.

І тільки я ліг, одразу ж побачив вартового. І ворота з металевих прутів. Чорна постать у них ходить туди-сюди, мов заведена.

Де ж поділися татко й Ван-Ген?

Вдивляюся вперед і нічого не бачу. Крім вартового й воріт. Хотів трохи звестися, але тітка Павлина так надавила мені на голову, що я аж кавкнув.

— Ти можеш хоч хвилину полежати? — засичала сердито на вухо.

Можу. Тільки нащо так бити в потилицю? Все обличчя в землі. Хотів огризнутися, але тут раптом щось запищало попереду. Тоненько, мов миша. Вартовий враз зупинився і писк урвався. Та тільки він рушив, як миша озвалася знову.

Вартовий щось пробубонів сам до себе. Одімкнув ворота, пішов по ріллі, прямо на писк. Миша знову затихла, вартовий зупинився. Постояв, постояв, вслухаючись, потім рушив уперед. Тільки не прямо, а трохи ліворуч — на нас!

Я мало не вріс у ріллю. Дивився на темну гору, яка насувалася, — ось-ось наступить на голову, і все в мені аж затерпло. Враз згадав про лук, ухопив стрілу, та ніяк не міг намацати тятиву — вона мов обірвалася… Гарячково нишпорив рукою, а постать вже нависала наді мною, — я аж схлипнув од напруження, — вартовий враз відскочив, замахнувся чорною палицею. Я одразу відчув, як напружилося тіло тітки Павлини. Тенькнула тятива, біла блискавиця метнулася вперед, вп’ялася у величезне тіло. Вартовий зойкнув, ухопився за груди, впав…

Якусь мить ми лежали, оглушені тишею, що знову на нас навалилася. Тітка важко дихала, а мене била пропасниця. Потім пролунав ледь чутний шурхіт, хтось повз прямо до нас, я мимоволі вхопився за лук, та одразу ж зрозумів, що то татко й Ван-Ген.

— Живі?

— Живі, — відповіла тітка Павлина. — Як же ви його одпустили?

— Так він же од нас повернув. А ми боялися промазати в темряві.

Татко підійшов до мертвого, зняв сагайдак із стрілами:

— Пішли, бо у нас ще багато роботи.

Ми звелися й пішли. Не до кліток, а в бік храму.

— Татку, Жорка ж не там!

— Знаю… А чим ти одімкнеш замок?

— А ключ у кого?

— В старшого жерця.

Я згадав двоповерховий будинок, що стояв при самому храмі. Як же ми в ньому розшукаємо того старшого жерця? Адже там до біса кімнат! Але татко, мабуть, там уже бував, бо одразу ж повів нас на другий поверх.

Повсюди горіло неяскраве, пригашене світло. І скрізь: на підлозі, на широких канапах, серед обгризених кісток і порожніх бутлів валялися упиті оранги.

Потрапили нарешті до великої кімнати, застеленої килимами, з позолоченими стінами й стелею. Повсюди звисали гілки держи-дерева, а посередині, на підвищенні, стояло широчезне ліжко і на ньому, поверх золотистої ковдри, спав абсолютно голий оранг. Він був дуже старий, жалюгідний і зморщений, з щербатої пащі виривалося тихе хропіння.

— Ось він, мудрець і пророк, — сказав татко глузливо. — І перед такою неміччю тремтять усі оранги… Ану, просинайся, пророче!

Татко ткнув межи ребра тупим кінцем стріли і старий схопився, мов опечений.

— Хто ви? — забурмотів перелякано. — Хто вас пустив?

— Не впізнаєш? Ану придивися пильніше! — Татко наблизився до старого майже впритул, а стріла, яку він тримав у руках, тепер була вже націлена гостряком прямо в серце.

У вицвілих очах жерця спалахнув дикий жах. З спритністю, якої ми й не чекали од нього, він одповз на край ліжка, заволав:

— Сторожа!.. Вбивають!..

— Замовкни! — пролунало погрозливо позаду.

Старий крутнувся і побачив Ван-Гена: той цілився йому прямо в обличчя:

— Затули свою смердючу пащеку, якщо хочеш пожити хоч трохи!

Жрець одразу ж замовк. Тремтів усім тілом, скімлив, як побита собака.

— Ключі! — наказав татко. — Негайно! — І ледь торкнувся вістрям жовтої шкіри.

Жрець перелякано вискнув, перевернувся на коліна