Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

не розплющувала очей і намагалася ні про що не думати. Це не було важко, бо я не відчувала ні болю, ні насолоди.

Потім показали мені плівку й звеліли працювати на їхню організацію, якщо не хочу, щоб вони її оприлюднили. Добули з мого гаманця студентське посвідчення й пригрозили послати копію касети моїм батькам і здерти з них усі гроші, якщо надумаю відмовитися. Я не мала вибору — сказала, що згідна на все й робитиму, що мені накажуть. Тоді мені справді було до всього байдуже. «Якщо ти співпрацюватимеш з нашою організацією, то, можливо, менше зароблятимеш, — сказали вони. — Бо сімдесят відсотків грошей, отриманих від клієнтів, відійде нам. Але натомість тобі не доведеться шукати клієнтів і боятися поліції. Забезпечимо тебе першокласною клієнтурою. Якщо ж ти й далі на свій розсуд заговорюватимеш з чоловіками, то одного дня тебе знайдуть задушеною в якому-небудь готелі».

Тепер уже мені не треба було ловити клієнтів на розі вулиці. Вечорами я приходила в їхню «контору» й вирушала до готелю, який мені вказували. Вони справді-таки постачали мені добрих клієнтів. Не знаю чому, але до мене було особливе ставлення. Зовні я здавалася недосвідченою, набагато вихованішою за інших дівчат. Видно, такий тип подобався більшості клієнтів. Як правило, інші дівчата приймали щодня трьох і більше клієнтів, а я обходилася одним-двома. Інші дівчата носили в сумочках сигналізатори й, отримавши вказівку з «контори», спішили до сякого-такого готелю, щоб переспати з бозна-яким суб’єктом. Мене ж замовляли заздалегідь для зустрічі в першокласних готелях, а іноді також у помешканнях. Клієнтами були здебільшого чоловіки середнього віку, іноді траплялися й молодики.

Раз на тиждень у «конторі» я отримувала гроші. Не стільки, як раніше, але якщо врахувати чайові від клієнтів, то виходила непогана сума. Звісно, траплялися люди з дивними вимогами. Але це мене не бентежило. Що дивнішими були вимоги, то більшими ставали чайові. Кілька клієнтів вибирали саме мене й добре платили. Свої заробітки я клала на рахунки в окремих банках. Але вже тоді гроші мене не цікавили. Так собі — ряди цифр… Тепер я, здавалось, жила тільки для того, щоб переконатися в онімінні моїх відчуттів.

Прокидаючись уранці, я трохи лежала в постелі й перевіряла, чи не відчуваю чогось, що можна назвати болем. Розплющувала очі, поволі збиралася з думками і перебирала відчуття по всьому тілу — від голови до пальців на ногах. Ніде не боліло. Я не могла зрозуміти, справді болю не було чи, може, я його не відчуваю. В усякому разі, біль зник. І разом з ним будь-які відчуття. Тоді я вставала і йшла у ванну чистити зуби. Знімала піжаму й приймала гарячий душ. Тіло ставало надзвичайно легким. Настільки, що здавалося чужим. Здавалося, ніби моя душа вселилася в чуже тіло. Поглядаючи на його зображення в дзеркалі, я відчувала, що я страшенно далека від нього.

Життя без болю… Я мріяла про нього так довго, та коли мрія здійснилася, я не могла знайти собі місця в ньому. Між ним і мною була помітна відмінність, і це мене бентежило. Здавалось, наче я ніяк не пов’язана з цим світом. Світом, який я раніше люто ненавиділа й далі ненавиділа за несправедливість і нечесність. Та раніше я принаймні знала, що я — це я, а світ — це світ. А от тепер навіть світ перестав бути світом, а я — собою.

І я стала часто плакати. Приходила вдень у парк Сіндзюку-ґьоен або Йойоґі, сідала на траву й плакала. Іноді плакала годину-дві. Бувало, навіть уголос. Перехожі здивовано позирали на мене, але я не звертала на них уваги. І тоді думала: «От було б добре, якби я вмерла тоді, ввечері двадцять дев’ятого травня!» Однак тепер я вже не могла вмерти. Разом з онімінням відчуттів пропала навіть сила, яка потрібна, щоб відібрати собі життя. Не було ні болю, ні радості. Залишилася порожнеча. Я навіть перестала бути собою.

Крита Кано глибоко вдихнула і, взявши чашку з-під кави, зазирнула в неї. Потім, злегка похитавши головою, поставила її назад на тарілочку.

— Ось тоді я й зустріла Нобору Ватая.

— Зустріли Нобору Ватая? — здивувався я. — Як свого клієнта?

Вона мовчки кивнула.

— Але ж… — почав я, однак запнувся, шукаючи потрібних слів. — Чогось не розумію… Ваша сестра казала мені, що Нобору Ватая вас зґвалтував. Це що, якась інша історія?

Крита Кано взяла з колін носовичок і легенько витерла губи. Потім глянула мені прямо в очі. Щось в її погляді мене стривожило.

— Вибачте, будь ласка. Ви не могли б принести мені ще одну чашку кави?

— Чого ж ні. — Я поставив її чашку на тацю і пішов на кухню готувати каву. Засунувши руки в кишені штанів й опершись на сушарку, чекав, коли закипить кава. Коли ж я повернувся у вітальню з чашкою в руках, Крити Кано на дивані не було. Зникла і сумочка, і носовичок. Я заглянув у передпокій — її туфлі також зникли.

9

Гостра нестача електрики й підземні водостоки

Дослідження Мей Касахари про перуки

Зранку, провівши Куміко на роботу, я пішов поплавати в муніципальний басейн. Уранці там найменше людей. Коли, повернувшись додому, приготував каву і сів пити на кухні, мої думки закрутилися навколо незакінченої химерної розповіді про себе Крити Кано. Я став згадувати по порядку одну за одною всі її подробиці, але що більше думав, то химернішою вона здавалася. А тим часом я щораз повільніше й повільніше ворушив мозком, що аж захотів спати. Здавалось, непритомнів. Я приліг на диван, заплющив очі й відразу заснув. І мені приснився сон.

Приснилася Крита Кано. Точніше, спочатку з’явилася Мальта Кано в тірольському капелюшку з великим яскравим пером. Навколо юрмилося багато людей (місце скидалося на простору залу), але я відразу впізнав її під таким чепурним капелюшком. Вона сиділа сама за шинквасом бару. Перед нею стояла велика склянка з якимсь тропічним напоєм. Та от чи пригублювалася вона до нього, я не знаю.

На мені був костюм і та сама краватка з крапчастим візерунком. Як тільки я помітив Мальту Кано, то відразу рушив до неї, але не міг швидко пробитися через людський натовп. Коли ж нарешті добрався до шинквасу, Мальти Кано вже не застав. Залишилася тільки склянка з напоєм. Я вмостився на сусідньому табуреті й замовив віскі з льодом. Коли бармен запитав, яку марку віскі я волів би, я відповів, що «Cutty Sark». Зрештою, марка мене особливо не цікавила — просто віскі