Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

Та бармен ще не встиг подати мені замовлене віскі, як ззаду хтось мене схопив за руку, обережно, немов щось крихке. Я обернувся — переді мною стояв чоловік без обличчя. Чи справді він виявився без лиця — я не можу сказати, бо те місце, де йому належало бути, вкривала густа тінь, і розгледіти щось під нею не вдавалося. «Окада-сан, прошу сюди, — сказав чоловік. Я збирався щось сказати, але не встиг, бо він провадив далі: — Ходіть, будь ласка, зі мною. У нас обмаль часу. Мерщій». Усе ще тримаючи мене за руку, він швидкою ходою пробився через переповнену залу й вийшов у коридор. Особливо не опираючись, я пішов услід за ним. Цей чоловік принаймні знав моє прізвище. Отже, вибрав мене не навмання. А, напевне, з якоїсь причини і з якоюсь метою.

Пройшовши трохи коридором, чоловік без обличчя зупинився перед дверима з номером 208. «Двері не замкнено. Відчиняйте». Я зробив, як він велів. За дверима відкрилася простора кімната, схожа на апартаменти старомодного готелю. З високої стелі звисала старовинна люстра, яка, однак, не горіла. Приміщення освітлювали тільки маленькі настінні бра. Гардини на вікнах були щільно запнуті.

«Віскі тут скільки завгодно. Волієте „Cutty Sark“? Пийте, будь ласка!» — промовив безлиций, показуючи на шафу біля дверей. Потім, залишивши мене самого, зачинив за собою двері. Я довго стояв, завмерши, серед кімнати, не знаючи, що сталося.

На стіні висіла велика картина олійними фарбами. І щоб прийти до тями, якийсь час я її розглядав. Місяць над рікою настільки тьмяно освітлював протилежний берег, що я не міг розрізнити краєвиду. У слабому місячному світлі ледь-ледь проступали тільки якісь невиразні обриси.

А тим часом мені страшенно захотілося віскі. Я подумав, що відчиню шафу і вип’ю хоч один ковток, як радив чоловік без обличчя. Однак її дверцята ніяк не відчинялися. Вони виявилися не справжніми, а майстерно виконаною імітацією. Я так і сяк натискав на їхні виступи, тягнув до себе, але дарма — дверцята все одно не подавалися.

«Окада-сан, вони так просто не відчиняються, — пролунав голос Крити Кано. Я раптом помітив, що вона стоїть поряд у своїй подобі початку шістдесятих років. — Мине досить багато часу, поки вони відчиняться. Сьогодні на це не сподівайтеся. Так що махніть рукою, будь ласка».

Без жодних передмов і пояснень вона скинула із себе одяг — так, ніби лущила горох — і стала переді мною гола. «Окада-сан, це не забере багато часу. Поспішімо із цим покінчити. Вибачте за поспішність, але для цього є причини. Навіть прибути сюди було вкрай важко». Вона підійшла до мене, розстебнула блискавку на моїх штанах і спокійно, ніби робила щось звичайне, вийняла мого прутня. Опустивши вниз очі з накладними віями, Крита взяла його в рот, який виявився набагато більшим, ніж я думав. Прутень відразу напружився. Коли вона заворушила язиком, кучерики її волосся загойдалися, наче від легкого вітерця, й лоскотали стегна. Я бачив тільки її волосся і накладні вії. Я сів на ліжко, а вона, опустившись на коліна, увіткнулася обличчям мені між ноги. «Не треба! — сказав я. — Бо сюди зараз може прийти Нобору Ватая. А я не хотів би з ним тут зустрітися».

«Не турбуйтесь, — відповіла Крита Кано, випустивши прутня. — На це нам ще вистачить часу, будьте спокійні».

Вона знову ковзнула язиком по моєму прутню. Я стримувався з останніх сил. Здавалось, що мене кудись засмоктують. Губи та язик Крити Кано обхопили мене, ніби слизькі живі істоти. Більше стримуватися я не зміг. І прокинувся.

«Отакої!» — подумав я і подався у ванну. Виправ забруднені труси й довго мився під гарячим душем, щоб позбутися липкого відчуття, що залишив по собі сон. Скільки років тому я мав полюцію уві сні? Я намагався згадати, та не зміг. У всякому разі, дуже давно.

Саме тоді, коли я, обтираючись рушником, вийшов з ванної, задзвонив телефон. Дзвонила Куміко. Я трохи занервував, коли відразу після такого сну з іншою жінкою довелося розмовляти з Куміко.

— У тебе голос якийсь дивний. Щось сталося? — запитала Куміко. Вона страшно чутлива до таких речей.

— Нічого особливого, — відповів я. — Трошки задрімав, а ти мене щойно розбудила.

— Справді? — сказала вона недовірливо. Її недовіра передалася мені через слухавку, і я ще більше занервував.

— Вибач, але я сьогодні трохи запізнюся. Можливо, до дев’ятої. Перекушу десь у місті.

— Добре. Повечеряю сам.

— Пробач, — додала вона, ніби щось пригадавши, й після короткої паузи поклала слухавку.

Я хвильку дивився на слухавку, потім подався на кухню, почистив яблуко і з’їв.

За шість років після нашого одруження я ні разу ні з ким, опріч Куміко, не спав. Однак це не означає, що я зовсім не відчував статевого потягу до інших жінок або для цього не мав нагоди. Просто я її не шукав. Не можу пояснити чому, але, напевне, в житті я не ставив секс на перше місце.

І тільки одного разу, за випадковим збігом обставин, я провів ніч з іншою жінкою. Я ставився до неї прихильно, а вона, гадаю, готова була б переспати зі мною. Однак цього не сталося.

Вона кілька років працювала разом зі мною в юридичній конторі. Була молодша за мене на два чи три роки. Відповідала на телефонні дзвінки, узгоджувала робочі графіки співробітників. І робила це справді вправно. Вирізнялася кмітливістю і чіпкою пам’яттю. Легко відповідала на запитання, хто де і що зараз робить, який матеріал в котрій шафі лежить. Призначала всі ділові зустрічі. Співробітникам вона подобалась і користувалася в них довірою. Між нами були особисті дружні стосунки, ми навіть кілька разів ходили після роботи разом у бар. Назвати її красунею було важко, але її обличчя мені подобалося.

Коли, готуючись до майбутнього одруження, вона мусила звільнитися (її нареченого переводили працювати на Кюсю), ми з кількома колегами запросили її вечором останнього робочого дня випити на прощання. По дорозі додому ми їхали електричкою вдвох, й оскільки було вже пізно, то я провів її додому. Перед дверима своєї квартири вона запропонувала зайти випити кави. Хоч я й боявся, що запізнюся на останню електричку, але вирішив від її пропозиції не відмовлятися, бо, можливо, ми більше не побачимось, а крім того, випивши кави, я хотів трохи протверезитися. Квартира була типовою оселею самотньої жінки. Невеликий стереомагнітофон на книжковій етажерці й холодильник, правда, завеликий і надто шикарний для однієї людини, що, як вона сказала, їй залишила подруга.