Читати книгу - "Коханець леді Чатерлей"

власне почуття відрази до Кліфорда. Більше того, вона відчувала, що ніколи по-справжньому не любила його. Мова йшла не про ненависть — у її почутті не було пристрасті, — а про глибоку фізичну неприязнь, їй майже здавалося, що вона вийшла за нього заміж саме тому, що відчувала до нього огиду, потаємну, фізичну. Та, звичайно, вона вийшла за нього заміж тому, що в розумовому плані він приваблював і захоплював її. Певною мірою він здавався їй наставником, вищим за неї.

Тепер розумове захоплення поблякло й зруйнувалося, зосталася тільки фізична відраза. Відраза піднімалася в ній з самих глибин і відчутно пожирала її життя.

Вона почувалася слабкою й цілком покинутою. Вона хотіла, щоб ззовні надійшла якась допомога. Та ніде в світі не було допомоги. Суспільство жахливе, бо воно безумне. Цивілізоване суспільство безумне. Дві його великі манії — це гроші і так звана любов, гроші, безперечно, на першому місці. Особистість самостверджується у власному безумстві двома шляхами: через гроші й через любов. Глянути на Майкаліса! Його життя і його діяльність — цілковите безумство. Його любов також свого роду безумство.

І Кліфорд теж такий! Усі його балачки! Вся ця писанина! Всі ці скажені зусилля, щоб пропхатися вперед! Просто безумство! І воно поглиблювалося, ставало справді маніакальним.

Від страху Коні почувалася виснаженою. Та принаймні Кліфорд переніс свою увагу з неї на місіс Болтон. Сам він цього не помічав. Як у багатьох божевільних, його безумство вимірювалося тим, про що він не мав уяви; в його свідомості простилалася величезна пустеля.

Місіс Болтон мала чимало достоїнств. Та в ній була якась дивна владність, прагнення будь-що ствердити власну волю, що є однією з ознак безумства в сучасних жінках. Вона вважала, що жертвує собою задля ближніх. Кліфорд захоплював її, тому що завжди або дуже часто ламав її волю, послуговуючись якимось тонким інстинктом. Він мав гострішу, тоншу, ніж у неї, волю до самоствердження. І цим зачаровував її.

Мабуть, цим самим він зачарував і Коні.

— Чудовий день сьогодні! — говорила місіс Болтон лагідним, переконливим голосом. — Думаю, сьогодні вам сподобається трохи проїхатися в кріслі, сонечко таке тепле.

— Правда? Ви не подасте мені ту книжку, он ту, в жовтій обкладинці. І я попросив би вас винести он ті гіацинти.

— Чому, вони такі красиві! — Вона вимовила останнє слово через «і» красі-іві! — А запах просто розкішний.

— Саме запах мене не влаштовує, — сказав він. — Є в ньому щось похоронне.

— Ви так думаєте? — вигукнула вона з подивом, трохи обурена, та все ж вражена. І вона винесла з кімнати гіацинти, вражена його вищою витонченістю.

— Поголити вас сьогодні чи ви зробите це самі? — Завжди той самий м'який, лагідний, облесний, однак владний голос.

— Не знаю. Почекайте трохи, якщо ваша ласка. Я вас викличу, коли надумаю.

— Дуже добре, сер Кліфорд! — відповідала вона м'яко й покірно і тихо відходила. Та кожна відмова породжувала в ній новий приплив енергії.

Коли через деякий час він дзвонив у дзвіночок, вона з'являлася негайно. Тоді він говорив:

— Думаю, цього ранку краще, щоб ви мене поголили.

Її серце ледь здригалось, і вона відповідала ще лагідніше:

— Гаразд, сер Кліфорд!

Голила вона дуже вправно, доторкаючись до нього м'яко, неквапливо, трохи сповільнено. Спочатку він опирався безконечно м'яким дотикам її пальців до свого обличчя. Тепер насолоджувався ними із зростаючим любострастям. Він давав себе голити майже щоденно — її лице над самим його обличчям, її очі так зосереджено стежили, щоб усе вийшло гаразд. І поступово її пучки бездоганно вивчили його щоки й губи, його щелепу, підборіддя й шию. Він був ситий і впорядкований, обличчя й шия — любо поглянути, все, як належить джентльменові.

І вона була теж — любо поглянути: бліда, обличчя трохи видовжене й незворушне, очі блищать, але нічого не виказують. Поступово з безмежною лагідністю, майже з любов'ю, вона брала його в свою владу, а він піддавався.

Тепер вона робила йому майже все, і він почувався з нею краще, ніж з Коні, менше соромився приймати її послуги, їй подобалося мати з ним справу, їй подобалося мати його тіло у своїй владі, абсолютно, аж до інтимних послуг. Якось вона сказала Коні: «Всі чоловіки — справжні немовлята, коли докопатися до суті. Я мала справу з наймужнішими вуглекопами Тевершелської шахти. Та варто з'явитися якійсь болячці, й вони без вас не дадуть ради, тоді вони стають дітьми, просто великими дітьми. А чоловіки мало чим відрізняються одні від других!»

Спочатку місіс Болтон думала, що джентльмен, справжній джентльмен, такий, як сер Кліфорд, чимось відрізнявся від інших чоловіків. Тому Кліфорд на початку отримав над нею перевагу. Та поступово, докопуючись до глибини — вживемо її власний термін, — вона розкрила, що він такий самий, як усі інші, дитина, котра розрослася до розмірів чоловіка. Але ця дитина мала химерну вдачу, і гарні манери, і самовладання, і всякого роду дивні знання, про які вона навіть не мріяла і які її дотепер лякали.

Коні часом так і хотілося сказати йому:

— Ради Бога, не віддавайся цій жінці так безоглядно!

Та вона усвідомлювала, що, віддавши його в її руки, не має права застерігати проти неї.

Вони все ще за звичкою проводили вечори разом, аж до десятої години. В цей час розмовляли, або читали, або проходилися по його рукопису. Та все задоволення зникло. Їй набридли його рукописи. Вона все ще старанно їх передруковувала. Та іноді місіс Болтон робила навіть цю справу.

Коні запропонувала місіс Болтон, щоб та навчилася друкувати на машинці. І завжди готова місіс Болтон почала одразу навчатися й робила це невтомно. Отож тепер Кліфорд часом диктував їй листа, і вона друкувала його досить повільно, але грамотно. А він дуже терпляче диктував їй по літерах складні слова чи окремі фрази французькою мовою. Це її так захоплювало, вчити її було майже насолодою.

Тепер Коні посилалася на головний біль, щоб піднятися до своєї кімнати по обіді.

— Можливо, місіс Болтон зіграє з тобою в пікет, — говорила вона Кліфорду.

— О, не зважай на мене. Іди, люба, до своєї кімнати й відпочивай.

Щойно вона виходила, він дзвіночком викликав місіс Болтон і пропонував їй зіграти у пікет чи безік чи навіть у шахи. Він навчив її усіх цих ігор. І Коні було навдивовиж неприємно бачити, як місіс Болтон, сором'язливо й боязко, мов дівчинка, торкається несмілими пальцями королеви чи коня, а потім відсмикує руку. А Кліфорд ледь усміхається й з напівзнущальною вищістю говорить їй:

— Треба сказати: «J’adoube!»[16]