Читати книгу - "Сповідь маски"

кохати. Але вона, приголомшена соромом і насолодою, не підводила очей, наче лялька.

Я мовчки взяв її під руку, мов недужу, й повів до велосипедів. Тікати! Якнайшвидше тікати! Я не міг усидіти на місці. А щоб моє занепокоєння не впадало в очі, напустив на себе ще більшу, ніж звичайно, безтурботність. За вечерею моя сяюча фізіономія з помітним будькому збентеженням Соноко на додачу аж надто легко надавалися для здогадів, от тільки виходило не на користь мені.

А Соноко наче ще більше квітла. В її зовнішності й раніше було щось казкове, а тепер вона стала достеменно закоханою цнотливою дівчиною з казки; щирість і незіпсутість її серця були такі очевидні, що мені аж мову одбирало на думку, наскільки мої обійми не гідні цієї чистої душі, Її мати навіть прохопилася стурбовано щодо мого стану. А Соноко, зробивши з цього втішний, але поквапний, висновок, поспішила заспокоїти мене, знову погойдавши на ланцюжку медальйон — усе, мовляв, обійдеться.

Ми перезиралися так безтурботно, що старші помітно розгубилися й збентежились. І раптом я подумав: дорослі заглядають у наше майбутнє, але що там вони бачать? Я аж похолов від жаху.

Наступного дня ми знову заїхали на вчорашнє місце, до поля для гольфа. Мені впала в око прим’ята нами парость жовтих польових хризантем. Сьогодні трава була суха.

Страшна річ звичка! Я знову не втримався від поцілунку, хоч так потерпав від нього щойно вчора. Щоправда, цього разу я ніби цілував сестричку. А втім, це тільки надало поцілункові присмаку безпутності.

— Як ти гадаєш, коли ми знову побачимось? — спитала вона.

— Хтозна. Там, де я працюю, мабуть висадяться американці, — відказав я. — А ні, то хіба за місяць знову дадуть звільнення.

… Я сподівався. Навіть не сподівався, а забобонно вірив: за цей місяць американці висадяться в затоці С. і до ноги винищать наше студентське ополчення. Чи хоча б небачена велетенська бомба десь накриє мене. Може, я передчував атомне бомбардування?

Ми вийшли на залитий сонцем косогір. Дві берізки, мов лагідні сестрички, простягли по схилу тіні. Соноко, що крокувала не підводячи очей, раптом озвалася:

— А що ти мені подаруєш, коли приїдеш?

— Що ж я тобі тепер знайду? — відказав я, вдаючи, ніби не розумію, про що йдеться. — Хіба розбитий літак або брудну лопату.

— Я не про це!

— Не про це? А про що ж тоді?.. — Удавати ставало дедалі важче. От тобі й на! Поміркую, як слід, по дорозі додому.

— Атож, неодмінно поміркуй! — сказала вона напрочуд спокійно й гідно.

— Обіцяй, що повернешся з подарунком!

Соноко так вимовила слово «обіцяй», що я з показною палкістю мусив пообіцяти їй це.

— Гаразд, давай мізинця, — пихато мовив я. Ми по-дитячому зчепили пальці на знак обіцянки, аж раптом мене, зовсім як колись, охопив страх. Його викликали в дитячій душі розповіді, що коли порушиш отаку обіцянку, палець відсохне. Подарунок, який мала на увазі Соноко, хоч і не казала прямо, — то, зрозуміло, було освідчення, тож я злякався недарма. Страх був із тих, який може так опосісти дитину, що вона поночі боятиметься вийти до вбиральні.

Увечері, коли я вже ліг спати, Соноко прочинила двері до моєї кімнати й, напівсховавшись за завіскою, досить непривітно попрохала затриматися ще на день. Це так приголомшило мене, що я тільки дивився на неї з постелі, неспроможний щось сказати. Допущений на початку прорахунок, взятий за вірний результат, зараз збурив усе. Я і сам не міг зрозуміти, що відчуваю до Соноко.

— Тобі обов’язково треба їхати?

— Авжеж, обов’язково.

Особливого смутку в моїй відповіді не відчувалось. Машина обману знову почала свої легковажні оберти. Я витлумачив своє задоволення, як полегшення, що позбудуся страху, приємність від набутого права зверхньо піддражнювати дівчину.

Мої бажання зловив у невід самообман. Пораненому байдуже, чи чистим бинтом його перев’яжуть, аби вчасно. Я потамував кровотечу звичним самообманом і тільки й поривався, що до лікарні. Я залюбки уявляв свій нехлюйський завод суворою казармою. Казармою, де за найменше запізнення запроторюють на гауптвахту.

Вранці перед від’їздом я не зводив очей з Соноко. Наче мандрівник — від краєвиду, який він ось-ось залишить назавжди.

Я розумів: це кінець. Хоч усі довкола були певні, що це тільки початок. Хоч сам прагнув ввестися в оману, піддавшись їхній лагідній турботі. І все ж від спокою Соноко переймався неспокоєм я. Вона допомагала мені вкладати валізу, кружляла по кімнаті, роздивляючись, чи не забув я чого. І раптом застигла біля вікна, дивлячись назовні. Ранок був похмурий, як усі ці дні, лише зелень листя тішила око. Віттям дерев сновигали, розгойдуючи його, невидимі білки. Від Соноко линуло впевнене й водночас дитяче чекання. Для моєї делікатної натури піти, не звернувши на це уваги, було так само нестерпно, як і вибігти з кімнати, грюкнувши дверима. Я ззаду підійшов і ніжно обійняв Соноко за плечі.

— Неодмінно повертайся, чуєш! — мовила вона полегшеним і довірливим голосом. То була віра скорше навіть не в мене — у щось більше, глибше. Плечі Соноко не тремтіли. Тільки груди під мереживом зводились у подиху вище, ніж звичайно.

— Я постараюсь. Якщо, звичайно, буду живий.

Мене аж самого занудило від власних слів. Чи ж можна так казати в мої роки! «Неодмінно! Я повернуся до тебе через усі перепони! Чекай спокійно. Ти ж моя суджена!»

У моєму світосприйнятті і способі мислення таких химерних суперечностей було аж надміру. Я добре розумів: такі невизначені відповіді — мовляв, постараюсь — дає не моя вдача, а щось більш первинне, нібито й не залежне від мене, і тому дивився на рису вдачі, яку справді визначав сам, запобігливо і зі здоровим, подеколи до смішного, глуздом. Змалку невтомно муштруючи себе, я плекав переконання: краще вмерти, ніж бути нерішучим, негідним зватися чоловіком, не мати чіткого поняття про добро й зло, бути таким, хто, не знаючи любові, прагне лише любові до себе. Таке ставлення годилося до частки вдачі, залежної від мене, але було по суті своїй марним для тієї, на яку я вплинути не міг. От і тепер навіть могуть Самсона не дозволила б мені обійтися з Соноко, як личить чоловікові. Але усвідомлення, яким нерішучим я їй запам’ятаюся, зроджувало в мені огиду, позбавляло будь-якої вартості у власних очах, геть-чисто вбивало всілякі гордощі. Я втратив віру у власну волю, у власний характер, щонайменше — мусив сприймати усе, на чому наполягала моя воля, як фальшиве. Але так перебільшувати значення волі, знов-таки, не що інше, як гординя, яка межує з відривом від