Читати книгу - "Парфуми"

й лежати. Це цілком задовольняло його потреби у комфорті. Бо таке місце мало неоціненні переваги: в кінці тунелю навіть удень панувала непроглядна ніч, стояла мертва тиша, а повітря дихало вологою, солонуватою прохолодою. Гренуй одразу відчув, що тут ніколи не було жодної живої душі. Заволодівши цим місцем, він відчув майже священний трепет. Охайно розстелив він на землі свою кінську попону, наче укрив олтар, і, лігши на неї, відчув справжнє блаженство. Він лежав у найсамотнішій горі Франції, за п’ятдесят метрів під землею, як у своїй власній могилі. Ще ніколи в житті не почував він себе так безтурботно — хіба що в утробі матері. Коли б навіть зовні згорів увесь світ, тут він нічого б не помітив. Він тихо заплакав. Він не знав, кому дякувати за таке щастя.

В наступні дні він виходив із штольні тільки для того, щоб нахлебтатися води, швиденько звільнитися від сечі й екскрементів та вполювати ящірку чи гадюку. Вночі їх легко було впіймати, бо вони заповзали під кам’яні плити або в маленькі нори, де він безпомилково винюхував їх.

У перші тижні він ще кілька разів піднімався на верхів’я, аби обнюхати горизонт. Але невдовзі це стало швидше обтяжливою звичкою, аніж необхідністю, бо жодного разу він не відчув нічого загрозливого. І тоді він припинив екскурсії; здійснивши все необхідне заради елементарного виживання, він намагався якомога швидше повернутися до свого склепу. Бо тут, у склепі, він, власне, і жив. Це означає, що двадцять годин на добу він сидів у цілковитій темряві, у цілковитій тиші на своїй попоні в кінці кам’яного коридора, обіпершись спиною на купу осипу, втиснувши плечі поміж скелі, — і йому досить було самого себе.

Бувають люди, які шукають самотності: розкаяні грішники, невдахи, святі чи пророки. Вони усамітнюються здебільшого в пустелях, де живляться акридами та диким медом. Дехто навіть живе у печерах та ущелинах на безлюдних островах, або сидять — трохи граючи на публіку — у клітках, підвішених до гілок, прилаштованих до стовпів. Вони роблять це заради того, щоб наблизитися до Бога. Самотність необхідна їм для убивання плоті і каяття. Вони переконані, що тим догоджають Богові. Або ж місяцями, роками чекають вони на те, що у самотині їм буде дароване Боже одкровення, яке вони понесуть у люди.

Це аж ніяк не стосувалося Гренуя. Про Бога він і гадки не мав. Він не каявся і не чекав небесного провидіння. Він усамітнився тільки заради власного задоволення, аби бути ближче до самого себе.

Ніщо його тут не відволікало, і він купався з невимовною насолодою у власному існуванні. Мов труп, лежав він у кам’яному склепі, майже бездиханний, майже не відчуваючи ударів свого серця — і в той же час жив таким інтенсивним і збоченським життям, як ніхто інший у звичайному світі.

26

Ареною цих збочень була — само собою зрозуміло — його внутрішня імперія, куди він від самого народження закопував контури всіх запахів, які будь-коли зустрічав. Щоб настроїтися, він спершу видобував з пам’яті найранніші, найвіддаленіші: ворожі, затхлі випари спальні мадам Гайяр; гидкий дух висхлої шкіри ЇЇ рук; оцтово-кисле дихання отця Терьє; істеричний, гарячий материнський піт годувальниці Бюссі; трупний сморід Кладовища невинних; убивчий запах своєї матері. І він насолоджувався відразою та зненавистю, аж волосся у нього ставало дибки від сластолюбного жаху.

Часом цей аперитив мерзоти недостатньо його розігрівав, і він дозволяв собі невеликий нюховий екскурс до Грімаля, де призволявся смородом сірих м’ясистих шкур та дубильних речовин або уявляв собі нудотні випари шестисот тисяч парижан за нестерпної спеки у розпалі літа.

І тоді раптом — у цьому й полягала мета вправи — з оргастичною силою накопичена ненависть виривалася назовні. Як гроза насувався він на ці запахи, що посміли образити його шляхетного носа. Як град на пшеничне поле, падав він на них, як ураган, перетворював він це паскудство у порох, заливаючи його величезним очисним потоком дистильованої води. Таким праведним був його гнів. Такою величною була його помста. О! Яка велична мить! Гренуй, цей маленький чоловічок, тремтів від збудження, його тіло судомно напружувалося від хтивого задоволення і вигиналося так, що в якийсь момент він ударявся головою об стелю штольні, а потім повільно розслаблявся і якийсь час лежав, знесилений і глибоко задоволений. Цей акт виверження всіх огидних запахів був справді неймовірно приємний… У сценарії його уявного світового театру цей номер, здається, був найулюбленішим, бо він давав чудове відчуття заслуженої знемоги, яке настає тільки після справді великих, героїчних вчинків.

Тепер він міг зі спокійним сумлінням якийсь час відпочивати. Він випростувався; фізично — наскільки дозволяла вузька кам’яна штольня; зате внутрішньо, на чисто виметеній території своєї душі, він зручно випростовувався на ввесь зріст і поринав у солодкі мрії про вишукані аромати. Наприклад, він викликав своїм нюхом п’янкий подих весняних лук; теплий травневий вітер, що грається з першими зеленими листочками бука; морський бриз, терпкий, як підсолений мигдаль. Вставав він надвечір — так би мовити, надвечір, бо ж, звичайно, не було ніякого вечора, чи ранку, чи полудня, як не було ні світла, ні темряви, і не було ні весняних лук, ні зеленого букового листя… взагалі у внутрішньому всесвіті Гренуя не було ніяких речей, а були тільки аромати речей. (І тому єдино адекватною й можливою facon de parler[5] про цей всесвіт — говорити про нього, як про ландшафт, бо наша мова непридатна для описання світу запахів.) Отже, надвечір у душі Гренуя наставав момент, як на Півдні в кінці сієсти, коли з ландшафту повільно спадає полудневе заціпеніння і припинене на якийсь час життя от-от розпочнеться знову. Гнівом розпалена спека — ворог тонкого аромату — відступила, збіговисько бридких демонів знищено. Поля внутрішніх битв, м’які й гладенькі, лежали у непристойному спокої пробудження і чекали, що на них зійде воля господаря.

І Гренуй вставав — як уже було сказано — і струшував із себе сон. Він підводився, великий внутрішній Гренуй, уподібнювався велетневі у всій своїй величі і красі — майже шкода, що його ніхто не бачив! — і оглядав свої володіння, гордо і велично.

Так! Це було його царство! Незрівнянна імперія Гренуя! Створена і підкорена ним, незрівнянним Гренуєм, за його примхою спустошена і відбудована знову, розширена, ним до незмірності і захищена вогняним мечем проти будь-якого зазіхання. Тут ніщо не мало значення, окрім його волі, волі великого, прекрасного, незрівнянного Гренуя. І після того, як були винищені всі паскудні