Читати книгу - "Таємниця Зоряної кімнати"

ще ворушились маленькі постаті останніх захисників мосту.

Та от враз стрілянина стихла. Над селом залягла тривожна тиша. Від Самусевого лісу знялася зграя сполоханих галок. Вони, лопочучи крилами, мерщій летіли в безпечне місце. І хлопець позаздрив птахам. Як би йому хотілося теж знятися в небо, промчати шквалом над фашистами і дістатись до своїх.

Оксана Василівна відчула Юрків настрій і, хоча серце в самої рвалося від безвиході, сказала підбадьорливо:

— Не журися, Юрку, недовго фашисти чинитимуть розбій на нашій землі. Уже приходили німці у вісімнадцятому, а що вийшло? І втекти небагатьом удалося. Цих ще не таке чекає. Наша земля належить нам — і ніхто ніколи не зуміє в нас її відібрати.

У хатині фельдшерка оглянула пораненого, змастила рани якоюсь жовтою рідиною, наклала пластир, забинтувала. Закінчивши перев'язку, сказала схвильовано:

— Мій колишній однополчанин Саша Макаров, безстрашний командир бронепоїзда «Смерть директорії». Понад двадцять років не бачилися, а тут така зустріч. Чого лише на світі не трапляється? Тяжке в нього поранення і велика втрата крові. Завтра, якщо все складеться гаразд, навідаюсь. А зараз час від часу міняйте компрес, провітрюйте хатину. Може, опритомніє.

Оксана Василівна ще швидко оглянула хвору біженку, сказала задоволено:

— Тепер уже все лихе позаду, і будете ви, Галино Іванівно, жити не менше ста років. Звичайно, — гірко зітхнула вона, — якщо всі ми не потрапимо фашистам у зуби.

Уже надвечір вулицею протряскотів мотоцикл і зупинився біля воріт. Довготелесий солдат в зеленому мундирі вдарив чоботом у хвіртку, і вона, жалібно скрипнувши, рвучко розчинилася. Фашист, тримаючи автомат напоготові, піднявся на ґанок, зупинився на порозі.

— Руський солдат єсть? — сердито крикнув розгубленій, поблідлій матері.— Яйки дафай! Масло, мед, сало! Шнель!

Мати дістала з полиці горщик з яйцями, подала фашистові. Той заглянув у горщик, задоволено плямкнув губами.

— Гут! Карош яйка! Много яйка, — і швидко почав їх перекладати в широкі кишені френча. Останні п'ять яєць німець тут же випив, викидаючи шкаралупу на підлогу.

— Масло дафай! — гукнув німець і, наставивши на матір автомат, люто вишкірив дрібні гострі зуби.

Мати внесла з комори грудку масла, поклала її на стіл.

Фашист взяв масло до рук, понюхав, дістав з кишені ніж, наказав матері:

— Хліб дафай! Шнель!

Німець відрізав скибку хліба, намазав масло, повернувся до матері:

— Шнапс-водка єсть?

Юрко не стримався і теж втрутився в розмову.

— Гер солдат, — озвався він по-німецьки, — у нас немає горілки. Якщо хочете, ми можемо зварити вам кави.

— О, — здивовано і якось радісно вигукнув солдат, — ти вмієш говорити по-німецьки? І ти маєш таку чудову вимову! Ти хто є?

— Німець, гер солдат! Мої предки вихідці з Пруссії… Мій прадід приїхав колись сюди з Кенігсберга.

Солдат розгублено закліпав короткими, рудими віями.

— Я мушу вибачитися, — почав він, — що так не вельми ґречно ввірвався у ваше житло. Але хто міг сподіватися, що в такій глушині можна натрапити на земляків? Я вам щиро вдячний за яйця та масло. Один момент! — вигукнув німець. — Один момент!

Він швидко вибіг з хати, дістав з коляски мотоцикла новенькі черевики-лодочки і урочисто вручив їх матері:

— Це вам подарунок від німецького солдата! Тепер вам буде краще! Вас забезпечать пайком, одягом, виділять гарний земельний наділ. Більшовикам скоро буде Капут!

Німець сів на мотоцикл і, озираючись, поїхав у центр села, звідки долинало приглушене гуркотіння моторів.

— Навіщо ти з ним розмовляв по-німецьки? — невдоволено запитала мати. — Хай би собі брав ті яйця і їхав світ за очі.

— Злякався я, — пояснив Юрко, — що, думаю, буде, коли він почне сам шукати горілку, загляне в хатину? І цікаво було, чи вдасться мені порозумітись із справжнім німцем? Спасибі Карлу Карловичу, як бачиш, моя мова діє на німців. Може, й справді це стане нам у пригоді.

Коли стемніло, прибіг Володя Карпенко, заходився похапцем розповідати:

— Фашистів повне село! Як комашні наповзло. Але переправу наші на відході зірвали. Дві години тривав там бій! Стояли наші до кінця, билися до останнього патрона.

Володя замовк, важко зітхнув і сказав засмучено:

— І всі наші полягли. Хоча й фашистам дорого дісталася переправа. Німці ще й зараз поранених в школу возять. Там зараз німецький госпіталь. Жаль наших. Та нічим їм не можна було допомогти. Нічим!..

Юрко вже хотів розповісти Вовці про начальника переправи, та передумав: треба поки що мовчати. Чим менше хто буде знати про підполковника, тим краще.

— Ходімо в село, — запропонував Вовка, — подивимося, що там діється. Німці магазин розбили, базу, курей на пташнику перестріляли. І всі щось жеруть і жують, ніби з голодного краю вирвалися.

— Зараз краще посидіти дома, — без ентузіазму відказав Юрко. — Навіщо зайвий раз потрапляти на очі фашистам?

— А я побіжу, — похапцем відповів Володя. — Доручив мені лейтенант придивитися, хто буде зустрічати німчуру з хлібом-сіллю. Такі зараз повилазять. Я вже бачив, як Іван Скрипаль вибіг навстріч фашистам і виніс на рушнику пшеничну хлібину та грудку солі. А кланявся їм у самісінькі ноги, шкура продажна! Хто б міг подумати, що в нашому селі живуть отакі паскуди…

Цілі дні через село йшли ворожі війська. Німці звели через Прип'ять переправу, і по ній лавиною поповзли чорні машини, гармати, безконечні обози. Довгі, ковані фургони тягли величезні битюги, всі, як один, рудо-червонястої масті. Коні чимось нагадували своїх господарів. Вони навально рухалися вулицями, переїздили через переправу і зникали за Стрілецьким лісом.

Одного дня поліцаї повиганяли жителів села на майдан. Там, під старими віковими липами, стояла простора дерев'яна трибуна, з якої на свята виголошували промови, вітали кращих трудівників села, вручали нагороди. Тепер на трибуні, з якої навіщось позбивали поручні, стояли фашистські офіцери в зелених і чорних мундирах.

Несподівано люди розступилися, і Юрко побачив дивну, неждану процесію. Попереду невеличкого гурту людей ішов колгоспний сторож Юхим Щупак. На його круглій, як велетенський кавун, голові, на самому тім'ї, стриміла висока смушева шапка з синім шликом та червоною китицею. Щупак, незважаючи на спеку, був одягнений в синю довгополу чумарку, пошиту з тонкого австрійського сукна, в червоні плисові штани, підперезані широким шовковим поясом. На ногах у Щупака наваксовані чоботи-витяжки. На білому, чистому, як сніг, рушнику, він тримав пишний коровай, поряд лежала чимала, завбільшки з кулак, грудка солі. На грудях у Щупака поблискувала невеличка срібна медаль.

За Щупаком, в такій же сивій смушевій шапці, в просторому зеленому френчі та широченних синіх галіфе, повагом ступав колгоспний рахівник Олексій Ситарчук, тиха, сумирна та непоказна людина. На його грудях виблискував білий хрест якоїсь незвичайної форми. Подібні хрести Юрко бачив на крилах фашистських літаків. Такі