Читати книгу - "Дванадцять стільців"

починають презирливо посміхатись. Їм дуже добре відомо, що Хрещатик — найкраща вулиця в світі. Одесити тягнуть із собою кошики і плоскі коробки з копченою скумбрією. Їм теж відома найкраща вулиця в світі Але це, звичайно, не Хрещатик, це вулиця Лассаля, колишня Дерібасівська. З Саратова, Аткарська, Тамбова, Ртіщева і Козлова до Москви приїжджають, з Павелецького вокзалу. Наймізерніше число людей прибуває до Москви через Савеловський. Це — шевці з Талдома, мешканці міста Дмитрова, робітники Яхромської мануфактури або понурий дачник, що живе взимку і влітку на станції Хлєбниково. Їхати тут до Москви недовго. Найбільша відстань по цій лінії — сто тридцять верстов. З Ярославського вокзалу до столиці потрапляють люди, що приїхали з Владивостока, Хабаровська, Чити, з міст дальніх і великих.

Найдивовижніші пасажири все-таки на Рязанському вокзалі. Це узбеки в білих кисейних чалмах і барвистих халатах, червонобороді таджики, туркмени, хівинці й бухарці, над республіками яких сяє вічне сонце.

Концесіонери ледве пробились до виходу і опинились на Каланчівському майдані. Праворуч від них височіли геральдичні курочки Ярославського вокзалу. Прямо проти них тьмяно вилискував Жовтневий вокзал, пофарбований олійною фарбою в два кольори. Годинник на ньому показував п'ять хвилин на одинадцяту. На годиннику Ярославського вокзалу було рівно десять. А глянувши на темно-синій, прикрашений знаками зодіаку циферблат Рязанського вокзалу, мандрівники помітили, що годинник показував за п'ять хвилин десяту.

— Дуже зручно для побачень! — сказав Остап. — Завжди є десять хвилин фори.

Візник поцілунково плямкнув губами. Проїхали під мостом і перед мандрівниками розгорнулась велична панорама столичного міста.

— Куди ми, однак, їдемо? — запитав Іполит Матвійович.

— До добрих людей, — відказав Остап, — у Москві їх безліч. І всі мої знайомі.

— І ми у них спинимось?

— Це гуртожиток. Не в того, то в іншого завжди найдеться місце.

В Охотному ряду була метушня. Врозтіч, з лотками на головах, мов гуси, бігли безпатентні лоточники. За ними ліниво трюхав міліціонер. Безпритульні сиділи біля асфальтового казана і з насолодою вдихали запах киплячої смоли.

Виїхали на Арбатський майдан, проїхали Пречистенським бульваром і, повернувши праворуч, зупинились на Сивцевому Вражку.

— Що це за будинок? — запитав Іполит Матвійович. Остап глянув на рожевий будиночок з мезоніном і відказав:

— Гуртожиток студентів хіміків імені ченця Бертольда Шварца.

— Невже ченця?

— Ну, пожартував, пожартував. Імені Семашка.

Як і годиться рядовому студентському гуртожитку в Москві, будинок студентів хіміків давно вже був заселений людьми, досить від хімії далекими. Студенти розповзлися. Частина з них закінчила курс і роз'їхалась на посади, частину виключено за академічну неуспішність. Саме ця частина, рік у рік зростаючи, утворила в рожевому будиночку щось середнє між житлотовариством і феодальним селищем. Марно намагались ряди нових студентів вдертись до гуртожитку. Екс-хіміки були надзвичайно винахідливі і давали відсіч усім атакам. На будиночок махнули рукою. Його почали вважати диким, і він зник з усіх планів МУНМу[2]. Неначе його й не було. А тим часом він був і в ньому жили люди.

Концесіонери піднялись сходами на другий поверх і повернули в зовсім темний коридор.

— Світло і повітря, — сказав Остап.

Несподівано в темряві, біля самого ліктя Іполита Матвійовича, хтось засопів.

— Не лякайтесь, — зауважив Остап, — це не в коридорі. Це за стіною. Фанера, як відомо з фізики, — найкращий провідник звуку. Обережніше! Держіться за мене! Тут десь має бути вогнетривка шафа.

Крик, що в ту ж мить злетів з уст Вороб'янінова, який ударився грудьми об гострий залізний ріг, посвідчив, що шафа справді десь тут.

— Що, боляче? — запитав Остап. — Це ще нічого. Це — фізичні муки, Зате скільки тут було моральних мук — страшно згадати. Тут от поряд стояв кістяк, власність студента Іванопуло. Він купив його на Сухарівці, а держати в кімнаті боявся. Отже, відвідувачі спочатку наскакували на касу, а потім на них падав кістяк. Вагітні жінки були дуже невдоволені.

Гвинтовими сходами компаньйони піднялись в мезонін. Велика кімната мезоніна була розрізана фанерними перегородками на довгі шматки, два аршини завширшки кожний. Кімнати були схожі на пенали, з тою лише відміною, що, крім олівців і ручок, тут були люди і примуси.

— Ти дома, Колю? — тихо запитав Остап, зупинившись біля центральних дверей.

У відповідь на це в усіх п'яти пеналах заметушились і загалакали.

— Дома, — відповіли за дверима.

— Знов до цього дурня гості з раннього ранку прийшли! — зашепотів жіночий голос з крайнього пенала ліворуч.

— Та дайте ж людині поспати! — буркнув пенал № 2.

У третьому пеналі радісно зашипіли:

— До Кольки з міліції прийшли. За вчорашню шибку.

У п'ятому пеналі мовчали. Там іржав примус і цілувались.

Остап штовхнув двері ногою. Вся фанерна споруда затрусилась, і концесіонери пролізли в Кольчину щілину. Картина, що стала перед очі Остапа, попри всю свою зовнішню невинність, була жахлива. У кімнаті з меблів був тільки матрац у червону пасмугу, що лежав на чотирьох цеглинах. Але не це стурбувало Остапа. Кольчині меблі були йому відомі давно. Не здивував його і сам Колька, що сидів на матраці з ногами. Але поруч сиділо таке небесне створіння, що Остап одразу спохмурнів. Такі дівчата ніколи не бувають діловими знайомими — для цього у них надто голубі очі і чиста шия. Це коханки або, ще гірше, це дружини — і дружини улюблені. І справді. Коля називав створіння Лізою, говорив їй «ти» і показував їй ріжки.

Іполит Матвійович зняв свій касторовий капелюх. Остап викликав Колю в коридор. Там вони довго шепотілися.

— Чудовий ранок, добродійко, — сказав Іполит Матвійович.

Голубоока добродійка засміялась і без жодного зв'язку із зауваженням Іполита Матвійовича заговорила про те, які дурні живуть у сусідньому пеналі.

— Вони навмисне заводять примус, щоб не було чути, як вони цілуються. Але ви зрозумійте, це ж безглуздя. Ми все чуємо. А от вони так справді нічого вже не чують через свій примус. Хочете, я вам зараз покажу? Слухайте!

І Коліна дружина, що збагнула всі таємниці примуса, голосно сказала:

— Звєрєви дурні!

За стіною почувся пекельний спів примуса і звуки поцілунків.

— Бачите? Вони нічого не чують. Звєрєви дурні, недотепи і психопати. Бачите!..

— Бачу, — сказав Іполит Матвійович.

— А ми примуса не держимо. Навіщо? Ми ходимо обідати у вегетаріанську їдальню, хоч я проти вегетаріанської їдальні. Але коли ми з Колею одружилися, він мріяв про те, як ми разом ходитимем у вегетаріанку. Ну от ми і ходимо. Я дуже люблю м'ясо. А там котлети з локшини. Тільки ви, будь ласка, нічого не кажіть Колі…

У цей час вернувся Коля з Остапом.

— Ну що ж, коли у тебе рішуче не можна спинитись,