Читати книгу - "Корпорація ідіотів"

ноги…» «Майже такі самі довгі, як її язик», — каже Ігорко. Позіхає. «Ти сам живеш?» — запитує, але я відчуваю: він знає, що я живу сам. «Так», — кажу я обережно. «Давай поїдемо до тебе. Дещо треба обговорити, ти так не вважаєш?»

Взагалі-то я так зовсім не вважаю, але розумію, що якщо це відбудеться не сьогодні, то неодмінно завтра, хоч так, хоч сяк Ігорко все одно навідається до мене в гості. Краще вже розплюватися з ним сьогодні. Сподіваюся, що вночі мене не навідає зі сповіддю Степан. Зрізи Стін мають проводити ночі вдома, інакше будинок буде зруйновано. Ми їдемо службовим ліфтом. Ігорко має стомлений вигляд. Я розумію, що і йому не дуже посміхається пертися до мене в гості, але служба є служба.

Він оглядає мою машину з усіх боків, наче дівчину, щодо котрої хоче вирішити: знімати її чи ні? «Так-так. Застаріла модель», — каже Ігор. Перед моїми очима миттю з’являється тесть. Він танцює лезгинку на моїх мощах. Через це в мене псується настрій. У машині ми мовчимо. Кожен, мабуть, поринув у свою ненависть.

У моєму під’їзді, щоб чимось заповнити ніякову паузу, я лізу в свою поштову скриню (востаннє я її перевіряв на день народження). Не можу змусити себе говорити, до скрині залізти простіше. Адже це — екшен. Екшен мусить вмикатися в ситуаціях, коли слова блукають у пошуках рота. У моїх руках листівка. Біла в золоті конвалії. Ігорко притискує підборіддям моє плече, відводить його вбік і заглядає прямо в текст. Може, притиснути його ніс листівкою? «Шановний мешканцю! Поздоровляю вас з 8 березня, святом краси та натхнення! Бажаю, щоб незважаючи на те, що наша країна перебуває в кризі, вам було що поставити на стіл, було для кого бути найвродливішими на світі! Терпіння, мудрості, вічної краси. Що завжди було притаманно нашим жінкам. Цілую. Хай вам щастить! Олександр Олександрович». Ігорко ворушить губами. Він шокований. Це мене вже таким не пробереш. Знаємо. Читали. «Це хто?» — питає Ігорко. «Голова районної державної адміністрації, - відповідаю я. — Олександр Олександрович». «А чого це він тебе цілує?» «Це така в нього метода взаємин із виборцями», — кажу я. «Куди не повернися — всюди вони». «Він кожному таке пише», — наче виправдовую я Олександра Олександровича. «Та невже?» — питає Ігорко. Ущиплива він людина. Я тим часом відчиняю вхідні двері. Нас зустрічає кіт, котрий не дуже радіє: кінчик хвоста тремтить, очі жовті. Кіт на місці, а от воно десь поділося.

Ігор озирається. Знаходить стіл. Витягає три пляшки медової горілки. «А що, хтось іще буде?» «Звісно. Віка буде. Відразу після першої я тобі, друже мій, обіцяю Віку. А коли візьмемося до третьої, то прийде Степан. На нього й півпляшки цілком вистачить». Я розумію, що вечір сумним не буде. Кіт каже: «Мав». Потім додає: «Ма-а-а-ав. Мав!» Він хоче жерти. Я кажу Ігорю, щоб він не соромився, хоча бачу, що я марно стараюся, Ігорко й без моїх порад соромитися не збирається. Я йду годувати кота. Чую, як Ігорко говорить комусь по телефону: «Не знаю, не знаю. Телефонуйте протягом дня. У нас завтра вранці нарада. В Міністерстві». Кіт так працює щелепами, наче не їв кілька днів поспіль.

«Яка нарада? Де?» «Для нашої роботи не має ніякого значення, де в нас нарада. Пробач, не знаю, як твій організм, але мій, коли я заливаю його горілкою в таких обсягах, відмовляється вранці вставати». «То ти ночуватимеш тут?» — вихоплюється в мене. Цього ще бракувало. «Ага. Прикинь, як кльово?» Ігорко косить під недоумка. В нього виходить паскудно. Я відкорковую пляшку. Розумію, що краще почати пити якомога раніше.

Ми мовчки п’ємо, я не знаю, з чого почати розмову, про що питати людину, котра сама вирішила дещо про декого тобі розповісти. А що я сам можу йому повідати? Може, про хор? Чи про погоду? «Завтра, мабуть, дощитиме», — кажу я. Ігор наливає ще по одній. Судячи з його мовчання, проти дощу він нічого не має. «А я колись трахнув одну відому естрадну зірку», — продовжую світську бесіду я. Ігорко відкорковує другу пляшку. Розливає у склянки, підморгує мені й каже: «Невже? Сам трахнув? Справжню зірку? Якщо тобі до вподоби такі розваги, тобі неодмінно сподобається»…

історія про дівчинку — вправні ручки — довгі ніжки

Віка народилася в Донецькій області, в маленькому містечку, де всі нормальні хлопці ходили з піднятими плечима, в які наче було вшито круглу голову, і постійно сякалися в пилюку або калюжі. Хто не ходив і не сякався, був або хворий, або дебілкуватий, або не місцевий. Усіх хворих, дебілкуватих і немісцевих били.

Віку стали вважати гарною з класу восьмого, коли в неї сформувалася статура, і дівчинка-мотузка перетворилася на жінку з довгими ногами. Тонка талія, широкі стегна, груди відповідного розміру: «В неї такі цицьки — наче обхопити стовбур п’ятирічного дубка» (якийсь європейський невротик сказав би примітивно — 90B, куди йому, хробаку, до образного мислення донецьких пацанів). Тоді ж її помітив найнормальніший із нормальних пацанів — Григір Зубодер (сподіваюся, що ви зрозуміли, що Зубодером його звали не тому, що він був дантистом).

Усі дівки знали: як тільки виросли цицьки, треба лягти під когось найсильнішого, бо інакше все одно тебе трахнуть, ще й не раз, то краще вже завчасно потурбуватися про своє майбутнє. Віка це також знала, тому, щойно побачила, що Григір на неї зазіхає, відразу без зайвих охів-ахів віддалася йому вдень, влітку, в пилюці. А сталося так через те, що ніхто не розповідав Віці, як би то мало відбутися. Не було в її голові отієї маячні: про принців та білих коней. Про троянди, цукерки, кіно, вино, мереживне ліжко та зорі за вікном — теж не було.

Народжувала вона, коли закінчувала школу. Атестат їй дали, тому що в тих краях вагітні учениці — не така вже й дивина. А вчилася Віка, до речі, непогано. Батько її був шахтарем, мати ніде не працювала, поралася по господарству. Онукові вони не зраділи. «Ще один писок. Годуй його». Крім Віки, вони мали ще чотирьох дочок. «Принесла ото. Одного разу роззявиш ноги — всі в селі роти роззявлять. Про що ти тільки думала? Сором який, що про твоїх молодших сестер казатимуть? Що в нас у родині хвойд виховують?» Батько мовчки пив днями. Григір одружуватися не хотів. «Одружуся — і що? Годуй їх, блін! Та хто вони такі, блін?»

І Віка вирішила втекти. Хоч і не мріяла вона