Читати книгу - "Конотоп"

до бою. Козаки в чорному спішились, оточили їх кільцем, швидко вибили шаблі з їх рук і почали в’язати. Аж тоді мародери, схожі на запорожців, почали кричати, ми, мовляв, тут побратима вбитого шукаємо, поховати, а на вас думали, що то татари - чорні ж бо.

- Добре, тоді йдіть собі, - сказав старший з козаків у чорному, - розв’яжіть їх, козаки. Коли їх звільнили з ремінняччя, вони звично взялись за свої мішки, але відразу ж отримали по фаховому удару чеканами по своїх козацьких головах.

- В’яжіть їх ще раз, хлопці, - сказав старшина козаків у чорному, - до мішків потягнулись, отже - грабівники. Дивіться, чи ще таких нема.

- Є ще один! - вигукнув козак у чорному, прямуючи до мене. Ось це - сюрприз! Мене, майже героя Великої Конотопської битви, прийняти за нікчемного мародера? Та я… Але твердий розрахунок вчасно повернувся до мене і я лагідно звернувся до козака в чорному:

- Господь з тобою, сину мій (хоча козак у чорному годився мені в батьки. - Авт.С.), який я тобі грабіжник, я - особа духовного звання, чернець і схимник. Безсрібенник.

- Прости, отче, але ходімо до пана осавула, - твердо сказав козак у чорному, і ми підійшли до старшини.

- Слава Ісусу Христу! - привітався я з осавулом у чорному.

- Слава навіки Богу! - відповів осавул. - Ви щось хочете мене спитати, отче. - Він був, без сумніву, шляхетного походження, тримався з гідністю, але без бундючности.

- Чому мене заарештували? - спитав я його.

- Ви вільні, - посміхнувся осавул у чорному. - Беріть свій мішок і йдіть собі.

- В мене нема мішка! - розлютився я, - та ви що? Ви за кого мене, я особа духовного звання! Я - піп! Майже.

- Гаразд, отче, - спокійно мовив осавул у чорному. - Ми вам повірили, але ви ж бачите, що довкола діється, грабують мертвих, тому з такими ми нещадні.

- А що буде з цими? - спитав я, вказуючи на зв’язаних запорожців.

- Кара! - відповів осавул у чорному. - Якщо ти справді священик, можеш висповідати їх, все-таки не бусурмани.

Козаки в чорному сіли на коней і поїхали у напрямку поблизького грабового ліска. Я бігцем кинувся за ними. Коли я наздогнав козаків у чорному, обох мародерів уже було повішено на молодих грабчуках, вони висіли вже сині з висолопленими язиками і вибалушеними очима, і вітерець розгойдував їх тіла. Козаки в чорному спочивали в затінку дерев, їх коні пасли неподалік. Картина була майже ідилічною: стомлені воїни палять люльки, коні пасуть траву, отаман думу думає, лиш не вистачає, щоб якийсь Мамай на кобзі заграв, - була б завершена картина козацького побуту XVІІ ст. Символ! Але - повішені запорожці, що погойдуються над козацькими головами в чорних кучмах з червоними шликами?…

- Пане осавуле, - підійшов я до старшини козаків у чорному, - дозвольте спитати вас.

- Питай, отче, - хитро посміхнувся осавул, - я бачу, що ти не піп, очевидно, літописа пишеш, то я готов відповісти, шаную вчених осіб. Тобі, мабуть, цікаво знати, хто ми?

Я ствердно закивав головою, і мені стало трохи моторошно від цього розумного осавула з манерами владного і шляхетного лицаря, вбраного у таке незвичне для козака вбрання. Все чорне, лише пояс і шлик - вогненно-червоні!

- Ми - сотня спеціального призначення, - сказав осавул, - підпорядковуємось особисто його ясновельможності гетьману Виговському. Маємо надзвичайні повноваження - арештовувати тих, кого треба, і карати винних. Мародерів, ґвалтівників, шпигунів, зрадників та заколотників маємо право карати на горло без суду. Нас ще називають Чорна сотня.

- А якщо… якщо…

- Якщо ми повісимо невинного, - випередив моє запитання осавул, і я здригнувся: він уміє читати думки.

- Вішаємо ми лише злочинця, якого впіймано на місці злочину, доноси не розглядаємо, скарги беремо до уваги лише тоді, коли це дасть змогу зловмисника впіймати на гарячому. Навіть його ясновельможність не може нам наказати стратити когось, якщо ми - Чорна сотня - не впіймали його на місці злочину. Ось ці двоє, - осавул випустив тютюновий дим угору, де висіли повішені запорожці, - винні чи не винні?

Я зволікав з відповіддю, було якось не по собі, з одного боку сам бачив - оббирали вбитих, з другого - підтвердити їх вину, це - докластись до їх страшної страти. Я ніяково мовчав.

- Мовчиш, інтеліґенте, - несподівано жорстко сказав осавул у чорному. - Мішочника не хочеш мішочником назвати, ніби не знаєш, що мішочник - ворог України! Злодія злодієм не визнаєш! Слово «мародер» не можеш артикулювати своїм вченим язиком! Боїшся правди! Боїшся крови! Боїшся відповідальности! А хто буде катову роботу виконувати? Думаєш, я не хотів би собі на хуторі бджіл розводити, мудрі книги читати, поезії складати та вести філософські розмови вечорами за чаркою доброї горілки з мандрівним любомудром? Думаєш, я не хотів би своїм діточкам під час виховання у них милосердя та толерантности сказати: «Дивіться, діточки, ось цими руками я жодної живої істоти роду людського не вбив». А я - вбивав, вбиваю і буду вбивати, і через таких, як ти, перебираю свою міру зла. Через таких, як ти, ми не маємо ще ні Держави, ні правди, ні гонору в світі! Церква Христова у нас і та під чужим омофором, бо такі, як ти, боїтеся не лише крови, а ще й такого незначного і плинного слова, як «канонічність»! Інтеліґенти!

Осавул, так само, як вибухнув, замовк і довго та зосереджено палив люльку.

- Тяжко мені, попе, - сказав гірко, - перебираю міру зла у цьому світі, бо увідомляю свою причетність до великої місії: змінити несправедливий порядок речей на цій землі, народ числом великий, рідний мені, український і християнський, що його хто рутенами, хто черкасами, а хто просто бидлом називає, хочу на щабель світового гонору допомогти вознести. Вартий слави давнього князівства Руського, що простягалось від Карпат до Кавказу, від Чорного моря до Білого. Та ти знаєш, сам вчений!

- Знаю, пане осавуле у чорному, - бовкнув я, збагнувши, що ляпнув дурницю тоді, коли вже було пізно.

- Так, я в чорному, - знову скипів осавул, - бо для того, аби щось змінити на цій землі, треба комусь бути в чорному, не всім же в одних кармазинах…

- Оверку, - гукнув осавул до козака в чорному, - дай мені зеленого тютюну. Гірко мені!

Козак витягнув з-за пазухи кисет із зеленої шкіри і відсипав осавулу жменю якоїсь трав’яної січки. Осавул витрусив