Читати книгу - "Сурма лебедя"

приємно було бачити стільки водяних птахів довкола. Тут водилося чимало різних видів качок і гусей. А вдалині він навіть назорив трьох лебедів-сурмачів. Вони давно вже мешкали на цьому озері. Звали їх Цікавість, Радість і Апатія. Луї вирішив, що зазнайомиться з ними десь за день-два…

Пташине озеро було обгороджене парканом. Коли настав вечір, щоб йому вперше їхати на роботу, Луї начистив свою сурму, надягнув усі свої набутки й перелетів через паркан. Приземлився біля Північного входу. Була рівно дев’ята вечора, й там справді чекало таксі — як і пообіцяв містер Льюкас. Луї зайшов до салону, й таксі повезло його до місця його нової роботи.

Розділ 17
Серена

За десять наступних тижнів праці Луї розбагатів.

Щовечора, крім неділь, він вирушав до нічного клубу й виступав перед завсідниками. Ця робота йому аж ніяк не припала до душі. Зала була велика, а в ній повно людей і галасу. Здавалося, ніби всі присутні розмовляють занадто голосно, забагато їдять і п’ють. Більшість птахів любить засинати, щойно зайде сонце. Якому птахові заманулося б отак-о вистоювати півночі на ногах і забавляти людей? Але Луї був музикант, а, на жаль, не музиканти вибирають, коли їм працювати. Тож доводиться виступати тоді, коли вкаже тобі твій роботодавець.

Щосуботи Луї отримував свою платню — п’ятсот доларів. Містер Льюкас щоразу з’являвся вчасно, аби дістати від Луї свої посередницькі десять відсотків. Після того як Луї виплачував містерові Льюкасу його п’ятдесят доларів, у нього з платні все ще лишалося чотириста п’ятдесят доларів, і він їх ховав до своєї калитки, а тоді застрибував до таксі, що на нього чекало, й повертався до Пташиного озера — десь під третю ночі. Калитка зробилася така напхом напхана, що Луї почав потерпати, як і де йому зберігати наступні виплати.

А по неділях надвечір, коли стояла гарна погода, юрби людей збиралися на берегах Пташиного озера, й тоді Луї ставав на острівці посеред озера і давав концерт. Це стало популярною розвагою в Філадельфії, де по неділях не дуже багато було куди піти — щось подивитися. Луї ставився до тих своїх концертів дуже серйозно. Виступаючи перед юрбами людей, він заробляв на своє право лишатися вільним і нескаліченим.

Тож він старався по неділях як ніколи. Замість грати джаз, рок, фольк та кантрі-й-вестерн, він виконував уривки з творів великих композиторів: Людвіга ван Бетховена, Вольфґанґа Амадея Моцарта і Йоганна Себастьяна Баха — музику, яку він вивчив, прослуховуючи записи в таборі «Кукускус». А ще Луї любив музику Джорджа Гершвіна й Стівена Фостера. Коли він виконував «Літо» з «Поргі і Бесс», філадельфійці відчували: це — найзворушливіша музика, яку тільки вони чули. Його виконавську майстерність сурмача оцінили так високо, що якось-то запросили виступити як почесного гастролера-соліста з Філадельфійським симфонічним оркестром.

А одного дня, десь за тиждень перед Різдвом, налетіла велика буря. Небо потемніло. Вітер, завиваючи, переріс у шквал. Вило й гуркотіло. Бряжчали вікна. Віконниці злітали зі своїх завіс. Старі газети, обгортки цукерок вітер підхоплював і розкидав, мов конфетті. Багато мешканців зоосаду втратили спокій, розтривожилися. Слони в слонятнику засурмили тривогу. Леви заревли, забігали туди-сюди у своїх клітках. Заверещав великий чорний какаду. Доглядачі метушились, замикаючи двері, закриваючи вікна й всіляко убезпечуючись супроти жахливої сили шквалу. На Пташиному озері вітер погнав високі хвилі — воно зробилося мов маленький розбурханий океан. Багато водяних птахів повтікало, шукаючи прихистку, на острів.

Луї щасливо переніс бурю, сховавшись від її натиску за островом. Там він плавав, широко розкривши очі, обличчям до вітру, дивуючись силі шквалу. Аж раптом він угледів у небі якийсь об’єкт, що падав із хмар. Спочатку він не міг утямити, що там воно таке.

«Можливо, летюча тарілка?» — подумав він.

А потім збагнув: то великий білий птах відчайдушно бореться з вітром! Він швидко-швидко бив крильми… Мить — і прибулець упав, простершись, на берег, та так і завмер, от ніби загинув. Луї дивився, і дивився, й дивився… Відвів погляд. Потім іще раз придивився.

«Схоже на лебедя!» — подумав.

І то й справді був лебідь.

«І наче лебідь-сурмач!» — подумав іще.

То й справді був лебідь-сурмач.

«Боже! — подумки вигукнув Луї. — Це лебідка, і схожа вона на Серену! Та це й справді вона, Серена! Нарешті вона біля мене! Я вимолив її для себе!»

Луї не помилився. Люта буря підхопила Серену, його кохану, жадану лебідку, й пронесла через пів-Америки! Коли юна лебідка побачила внизу Пташине озеро, то, відчуваючи, що ось-ось загине від виснаження, вирішила саме тут спуститися на землю…

Першим бажанням Луї було негайно кинутися до неї! Але він зразу й роздумався: «Ні, то була б помилка! Наразі ж не в тому вона стані, щоб відчути глибину мого почуття, велич моєї любові… Надто вона розбита. Я зачекаю. Чекатиму, скільки буде треба. Хай вона піддужчає. І тоді я поновлю наше знайомство — скажу, хто я такий!»

Того вечора Луї не поїхав на роботу — надто розходилася негода. Цілу ніч він не спав — пильнував неподалік, майже поруч своєї коханої. Над ранок вітер трохи ослаб.

Небо очистилося. Озеро заспокоїлось. Буря перешуміла! Серена заворушилася, прокинулась. Вона була все ще виснажена й дуже розкуйовджена. Усе так само Луї тримався на відстані від неї.

«Я ще зачекаю, — думав він. — Це правда: закоханий має йти на ризик! Але я не ставитиму на карту всього, поки моя птаха така зморена, що нездатна й роздивитися що-небудь. Я не поспішатиму й не хвилюватимусь. Коли ми ще були на Верхньому озері наших Ред-Рок-Лейкс, я тоді ще не мав голосу. Вона тоді не звертала на мене уваги, бо я не міг сказати їй про мою до неї любов. А нині, дякувати моєму хороброму батькові, я ж маю свою сурму! За допомогою музичних чарів я підкорю її силою мого бажання, міццю моєї відданості. Вона почує, як гарно я проспіваю їй своє ку-гуу! Я розповім їй про мою любов такою мовою, яка зрозуміла кожній