Читати книгу - "Щоденник Лоли"

Ми швидко вийшли, трохи постояли біля булочної, а далі мовчанка почала обтяжувати. Поки я думала, про що спитати, щоб не видаватися ідіоткою, Дана несподівано обійняла мене так сильно, що стало тяжко дихати. Вона видихнула мені в саме вухо: «Добре, що ми поговорили. Я скучала. Приїду — обов'язково напишу тобі! Окей?»

Я нічого не відповіла, бо вона досі мене стискала, ну і — що тут скажеш? Хіба це було питання, на яке треба відповісти? Та й хіба скажеш хворій людині, яку щойно випадково розвела на обід, що не хочеш її бачити? Та й… чесно кажучи, я б дуже хотіла. Щось було в Дані таке, чого не було в Наті й Асі.

Блін, забула сказати їй про кришку від термоса.

Поки йшла додому, думала, що б це могло бути. Згадала, як наші мами по черзі давали нам бутери в школу. Як я обідала в Дани, коли моя мама затримувалася на роботі. Як приємно пахло в них удома. Як весело було валятися в Дани на ліжку. В неї була окрема кімната, в яку НІХТО не заходив без стуку!!! Як Дана знайшла мамину добірку з касетами, і ми довго шукали, де в комп’ютері є місце, щоб їх програвати. А потім прийшла Данина мама і бровою не повела на наші спроби програти касети (хоч моя довго реготала, коли я їй розповіла про наші поневіряння). То була СТРАШНА музика!!! Але Даниній мамі ми нічого не сказали: все-таки кожен має право на такі промахи. Особливо, якщо він у дорослому віці такий хороший.

Ще згадала, як моя мама приходила в другому класі розбиратися з однокласницями, які нас ображали. О, як я тоді нею пишалася! Яка вона була тоді люта, краса просто! Після того ті дівчата й на крок до нас не підходили, а ми зате ходили, високо піднявши голови.

Пізніше.

Чому так сталося? Як усе-таки мені не вистачало всі ці роки Дани… Зайшла на свою сторінку, щоб додати її до друзів, — бачу, що вона вже давно висить у запитах… Довелося трохи прокрутити вниз. Додала. Почитала, що вона пише в себе на стіні, — нічого про хворобу. Якби Паша мені не сказав, то могла б і не знати. Френдів у неї мало — нічого дивного, вона не схожа на популярну. О, музичка. Збережу собі кліп на потім — якась Алоїз, не чула.

Дивлюся — Дана в чаті. Написала їй: «Була рада тебе бачити». І це була правда. Дана відписала: «Взаємно». Капець, хто так пише?! Не дивно, що в неї мало френдів. Пишу далі: «Наступного разу булочка і чай із мене. Маякнеш, як повернешся. До речі, в мене кришка від твого термоса! Як тобі віддати?» Цього разу вона просто поставила значок «окей», де великий палець угору. М-да. Пишу знову: «То віддати чи ні? І взагалі — напишеш, як там у тебе… справи. Ми з Пашею будемо тримати за тебе кулаки». Вона поставила сердечко і написала: «Приємно». Про кришку від термоса проігнорувала. Гм. Мушу визнати, спілкуватися з нею — суцільне «задоволення».

І тоді я з якогось дива вирішила залізти на сторінку її мами. А там — уся стіна у проханнях про допомогу. Погуглила Данин діагноз… Краще б не гуглила. Не хочу, щоб навіть ці два слова були тут записані.

Після такого треба терміново провітритися.

Пізніше.

Думала послухати музику, але мій плейліст не відповідає настрою. Треба було чогось дуже тяжкого, як Паша часом слухає. Набрала Пашу — абонент поза зоною, передзвоніть, будь ласка, пізніше. Вулиця надто безлюдна як на кінець березня. І тут мене прорвало — я розревлася так, як давно вже не ревіла.

Забрела аж до садочка. І раптом за рогом побачила знайомих собацюр. Зраділа. Але їх вигулювала якась інша дівуля, не Дана.

Часом буває, нема чого ні в блог запостити, ні в щоденник записати — дні йдуть один за одним, нудьга страшна. Усі дні однакові: навчання, Паша, дівчата, хлопці, малі, бабуся, робота. Ніби комусь розкажеш — усе круто, а самій якось так… Мабуть, авітаміноз. Ну, і ця весна ніяк не настане.

Я вже суто з відчуття протесту ношу короткі спіднички й легкий піджак, хоч бабуся дивиться на мене й засуджує. Вона думає, що я відморожу собі яєчники чи нирки й ніколи не матиму дітей. Типу вони мені дуже треба в 15 років! Ніби в мене й так немає трьох дітей удома, які часом плутаються і називають мене спросоння «мамою». Не знаю чому, але це мене дуже дратує. Я виправляю їх, а вони ще більше називають, особливо Єва. Ну що Єва? Вона ж маму майже не пам'ятає, не те що Вадик і я. Але я до чого? Звісно, я не повна дурепа, я вдягаю під піджак тоненький светрик, він усе мені зігріває. У школі його знімаю, бо весна — не для светриків!

Запишу тут коротко все, що сталося за ці десять днів, упродовж яких мені було ліньки розгортати щоденник.

1. Ледь не завалила свій блог через Тоху та Назара. Ці ідіоти додумалися пожартувати з Олени Семенівни, яка й так уже на ладан дише (так каже моя бабуся, я запаху ладану не переношу!). Намазалися червоною фарбою і припхалися в клас, наче в них усе в кров’яці. Ну не придурки?

Я вирішила зробити з цього включення — не пропадати ж контенту! — і виклала все наживо в блог. А наша англійка додумалася повалитися на підлогу з інфарктом! (Про таке бабуся каже, що її грець побив, чи не про таке? Треба уточнити, бо я вічно плутаюся.) Цей момент я теж зняла, ясна річ.

Усі спершу ржали, бо це було реально смішно. Оце падіння — як у кіно, тільки кадру сповільненого бракувало! Так ось, я все це виклала, а виявилося, що Семенівні й справді погано. Приїхала швидка, її забрали, Тоха і Назар ні в сих, ні в тих. Ледь не спровадили англійку на той світ. Директор сказав, що в неї слабке серце — от бляха! Знайшли, з кого поржати! Придурки. Весь відос мені запороли!

Коротше, я запостила це все у блог під тегом #1квітня — ну видно ж, що жарт! — а всі почали коментити, що я безсердечна ідіотка і що ржу, а людина мало дуба не врізала. Ну нічого, коментів боятися — блогером не бути. Перегляди ж ідуть! Тим паче, це ж просто гроші — нічого особистого.

Але тут дзвонить чувак із «Оріями» (це той, що напарив був косметику, яка ледь не зробила мене потворою!) і каже, що вони