Читати книгу - "Танці утрьох"

Коли був виголошений тост за танкові війська, він попросив Івана Денисовича приділити йому кілька конфіденційних хвилин. Той погодився, і вони, попросивши вибачення, вийшли на на кухню.

— То що у вас за справа, Володю? — запитав Іван Денисович.

— Я розслідую вбивство. Мені вкрай необхідно перевірити алібі одного чоловіка, що, як мені стало відомо, був відвідувачем вашого тиру шостого травня приблизно між десятою і дванадцятою годинами. Це дуже важливо! — Кононов говорив чітко і ясно, як командир, що дає наказ.

Іванові Денисовичу він явно сподобався, йому було приємно допомогти в справі, де без нього не могли обійтися.

— Кажете шостого травня? До обіду я був закритий… Приходила така строга дама з податкової, перевіряла бухгалтерію. Щоб їй не заважали, я закрився…

— Гм… — Кононов відчув, як його розпирає дух перемоги. Ну тепер буде що сказати цьому пещеному адвокатові. Бідна Наталя, по-моєму, справді впевнена в тому, що Гретинський невинний… — відзначив про себе Кононов. Власне, він не мав наміру «засадити» Осетинського. Просто хотілося реабілітуватися у власних очах після ранкового інциденту.

— Отже, ви стверджуєте, що в тирі весь ранок нікого не було.

— Ні, відвідувачів я не пускав. Щоправда, заходив один хлопчак, син мого найкращого товариша, я йому, звичайно, дозволив постріляти півгодини. Але його можна не брати до уваги.

— А як звати цього хлопчика? — поцікавився Кононов, радше для проформи, аніж задля цікавості.

— Мишко, Михайло Гретинський… — відповів Іван Денисович. — 3 його батьком, Леонтієм Петровичем, ми разом працювали колись у Кишиневі.

З хвилину Кононов мовчав, обмірковуючи почуте.

— От саме він мені й потрібен! — по паузі вигукнув Кононов, радісно і безтурботно, хоча насправді був дещо розгублений. Старі версії валилися, як картонні будиночки, а нових поки що не було. — До речі, він добре стріляє?

— У всякому разі краще мене. Старість — не радість. Мишко із сорока метрів з розладнаного спортивного пістолета вибиває тридцять на трьох патронах.

— Супер… — зачудовано, але не зовсім щиро мовив Кононов. Такі результати, чесно кажучи, могли б справити на нього враження років п’ять тому, коли Кононов вважав, що слідчий має працювати головою, а не руками. Відтоді багато води спливло.

Ясна річ, Кононов був здивований, довідавшись, що Гретинський досвідчений стрілець. Це могло б слугувати обставиною, яке обтяжує вину, якби не алібі — в момент злочину обвинувачений перебував в іншому місці, а саме — в тирі Івана Денисовича. Одне з правил розшуку — обставини, які пом’якшують вину і ті, що обтяжують, завжди йдуть у парі. Воно завжди спрацьовувало, як і належить правилу.

— То о котрій Михайло заходив до вас?

— Та не пізніше одинадцятої. Дама з податкової саме тільки почала переглядати документи. Він, здається, заходив на базар, а вже потому завітав до мене. Принаймні, Михайло завжди так робить.

— І як довго він пробув у вас?

— Хвилин сорок. Більше йому не цікаво. У мене ж не полігон…

— Скажіть, Володю, невже Мишко щось накоїв? Він якось причетний до цього вбивства? — з неприхованою тривогою в голосі запитав Іван Денисович.

Кононов завагався з відповіддю. Сказати правду — означало зіпсувати свято фронтовикові. Довелося брехати.

— Тут така ситуація… убито його дружину. Ми, звичайно, не підозрюємо Михайла Леонтійовича, але всі версії треба перевірити. А у Мишка, до речі, є алібі. Це я так, для протоколу цікавлюся, — відповів Кононов.

— Значить, Марина… — з гіркотою в голосі мовив власник тиру. — І чого ця смерть забирає молодих. Ніби їй нас, старих, мало… Марина… Мишко так її любив… Я був у них на весіллі! Це, напевне, якась заздрісниця? От сволота!

— Саме це ми й з’ясовуємо, — відповів Кононов.

— У них завжди було чимало заздрісників, про них наклепи зводили, казали ніби Мишко через гроші на Марині одружився… Не вірте їм! А коли похорон був?

— Учора.

Кононов і Іван Денисович повернулися до гостей. Випили по чарці. Посидівши ще чверть години, Кононов попрощався з Іваном Денисовичем і пообіцяв зателефонувати йому, як тільки буде знайдено вбивцю.

— Я з тієї паскуди власноруч шкуру здеру! — пообіцяв Іван Денисович.

«Якщо убивцею все-таки виявиться Гретинський, доведеться відмовитися від даної обіцянки», — розмірковував Кононов, ідучи в Управління.

На травневі свята всі нормальні люди виїжджають на природу — у ліс, до річки. У кого є дача — на дачу. А Кононов вимушений був відвідати Управління.

9 травня, 13.10

На роботі майже нікого не було. На чергуванні залишилися тільки ті, що проштрафилися, новачки і незамінні. Дисципліна, яка завше накульгувала, сьогодні шкутильгала на обидві ноги. Від вартових тхнуло пивом, начальники були напідпитку. Звичайно, більшість працівників Управління не брали участі у війні, але багато хто були синами, онуками, братами і сусідами фронтовиків. Кожна родина пишалася своїми героями і святкувала День перемоги. А Управління певною мірою теж було великою родиною, в якій мали місце свята.

— Вітаю, — гулькнув з-за рогу усміхнений Булавін зі слідами губної помади на щоках.

От кого Кононов не сподівався побачити тут сьогодні, то це його. Невідомо з