Читати книгу - "Танці утрьох"

якої причини Булавін відмовився порибалити, а вирішив провідати товаришів по службі. Слідчому страшенно не хотілося, щоб Булавін розпитував його про справи. Але уникнути цього не міг.

— Ну як там наш бандит? — запитав Булавін, маючи на увазі Осетинського.

— Поки ніяк, не зізнається, — відповів Кононов, відчуваючи докори сумління, і додав: — Але все не так просто, у нього, виявляється, є алібі, та й з доказами туго!

— Та біс із ними… Докази, алібі! — махнув рукою Булавін і зник за дверима ліфта.

Слідчий подумав, що, якби Булавін та й решта начальства завше перебували в такому святковому настрої, працювати було б значно легше.

Кононов знав, що в залі, де звичайно проводилися наради і засідання, зараз накрито стіл із охолоджувальними і «зігрівальними» напоями, але, як не дивно, він не відчував ані найменшого бажання навідатися туди, хоча й був голодний. Замість цього він пішов до свого кабінету з метою посидіти там годинку дві, почитати старі газети і журнали. А найкраще було б відпочити — просто полежати у затишній ніші, де по ідеї мали зберігатися папки зі справами, рекомендаціями і довідками, а насправді стояла акуратно замаскована розкладачка з матрасиком і ковдрою. Хотілося відпочити, сховавшись від усіх. Іти додому в слідчого бажання не було.

Але здійснити свій задум Кононову не вдалося: виявилося, що не тільки йому, але й Пельшу не сиділося вдома Коли Слідчий відімкнув двері, то побачив Пельша. Той сидів на розкладачці, читав пресу і пив чай з термоса. Комп’ютер був включений, на екрані бігали туди-сюди мультиплікаційні крокодильчики.

— Удома не сидиться? — запитав Кононов, відчуваючи розчарування й одночасно радість.

— Не сидиться, — невдоволено буркнув Пельш.

— Щось трапилося? — продовжував розпитування Кононов, якому не так уже й часто доводилося бачити напарника з такою кислою пикою.

— Нічого. Оленка сказала, що не піде за мене.

— Ну і добре. Знайдеш кращу за неї.

Пельш образився. Він не сподівався почути таку відповідь.

— Більш утішного ти нічого сказати не можеш… Залізний Феліксе, — огризнувся Пельш.

Кононова насторожило це прізвисько, що пролунало упродовж доби уже вдруге, ні втретє. «Раз — випадковість, двічі — збіг обставин, тричі — система», любив повторювати його викладач логіки. З логікою Кононов дружив, але прізвисько йому не сподобалося.

— Вибач, Ігоре, — пішов на примирення Кононов. — Я не хотів тебе образити! Оленка гарна дівчина, вона мені подобається, я хвилююся за вас…

— Облиш, мені не потрібні твої вибачення, — роздратовано сказав Пельш, хоча насправді його гнів уже почав спадати.

Запальний і вразливий, він досить швидко відходив і був напрочуд великодушним. І Кононов знав де, тому запитав:

— Ти часом не на машині?

— На машині, — стримано, але вже більш лагідно відповів Пельш, який охоче погодився змінити тему розмови.

У Кононова визрів план, який за інших обставин, можливо, і не сподобався б йому, але даної миті він нічого іншого так не хотів, як здійснити задумане.

— І чого ми тоді тут сидимо як два бовдури? Поїхали на природу!

— Куди? — недовірливо перепитав Пельш, що ніколи не сподівався почути таке від Кононова, якого всі вважали надміру працелюбним і занадто серйозним.

— Розвіємося, повітрям подихаємо… Така погода, — заливався солов’єм Кононов.

Пельш недовірливо глипав очима і боявся щось сказати: чекав підступу.

— А заодно провернемо одне дільце…

— Яке ще дільце?

Кононов зрозумів, що необхідно прояснити ситуацію.

— Розумієш, Ігоре, у справі Рубіної чимало білих плям, але не це головне. Пам’ятаєш ту дачу в Горіховому, про яку ми недавно читали в заповіті?

Пельш ствердно кивнув головою, він починав розуміти, куди хилить Кононов.

— Наші ще до неї не добралися. Та й не дуже спішать. Немає бензину, водій занедужав. Може, ми самі туди навідаємося? А заодно і на природі побуваємо. Ти як?

— Поїхали! — напрочуд швидко погодився Пельш. — Усе-таки краще, ніж тут киснути. Тільки бензин — твій.

Пельш жваво встав, склав розкладачку і виключив комп’ютер. Коли кабінет знову набув робочого вигляду, Пельш запитав:

— Зачекай, а ключі в тебе є?

— У Осетинського конфіскували цілу зв’язку. Там, напевно, і від дачі знайдеться кілька. А якщо й ні, то що з того?

Заперечити цей сталевий аргумент не було чим. Пельш одягнувся, точніше, застібнув сорочку, і вони нишком хутенько втекли з Управління. Обом не хотілося потрапити комусь на очі і йти на сабантуй.

Стара Пельшева «копієчка» була непоганою машиною. Якщо, звичайно, машину розглядати як засіб пересування, а не як предмет розкоші й шанування. Її можна було досить швидко завести навіть у лютий мороз і їхати на ній за будь-яких метеорологічних умов. Пельш був від неї у захваті і доглядав її, як малу дитину.

— А далеко до Горіхового?

— Кілометрів тридцять, — прикинув на око Кононов, що схилився над картою автодоріг району.

Насправді Горіхове було на цілих п’ятнадцять кілометрів ближче. До нього вела доглянута і на совість заасфальтована дорога. Ця обставина недвозначно натякала на те, що місце, яке збирались відвідати напарники, є досить респектабельним.

— Ого, — свиснув Пельш, коли з-за молодого