Читати книгу - "Щоденник Майдану та війни"

до готелю Nordic. Уранці встиг відвезти дітей до школи. Пройшовся по Володимирській — працівники обмінників якраз уставляли на прикріплені до будинків таблички нові курси валют. Гривня знову йде вниз, а долар і євро — вгору. Повз мене ланцюжком ішли півтора десятка «камуфляжних» підлітків із бейджиками, серед них — кілька дорослих чоловіків, але підліткового зросту. Перманент­на революція триває.

А взагалі ситуація в Києві нормальна, якщо не брати до уваги Майдан і Хрещатик. Усі ходять на роботу, п’ють каву, обговорюють політику і лають Росію. Тео і Антон перед школою за сніданком згадували, які кольори на ро­сійському прапорі, цитуючи модний тепер серед дітей віршик: «Водка белая, морда красная, небо синее, жизнь прекрасная».

Вчора на прохання свого колишнього вчителя їздив на Оболонь виступити перед старшокласниками. Узагалі на ці дні в усіх школах міста було заплановано літературні вечори, присвячені 200-річчю від дня народження Тараса Шевченка. Але тепер, звичайно, ці вечори правильніше називати «літературно-політичними». Я вже виступав на одному з них у 91-й школі. Це була просто розмова про війну, про страх, про Небесну сотню та про майбутнє. Доросла розмова зі старшокласниками, які задавали недитячі питання: «Що буде далі? Як можна вплинути на майбутнє України? Чи зможе новий український уряд витягнути країну з економічної та моральної діри?» У школі на Оболоні політичних питань було менше, а Тараса Шевченка — трохи більше. Але і в очах у дітей, і в їхніх учителів — однакове занепокоєння.

Увечері відкривали Українсько-Турецький культурний центр на Саксаганського, 3, якраз навпроти Будинку кіно. У невеликому залі зібралося з п’ятдесят людей. Діти з міжнародної школи «Меридіан» прочитали вірші того ж Тараса Шевченка турецькою, корейською, азербайджанською. Енвер Ізмайлов зіграв на гітарі дві композиції — одну з мотивів українських народних пісень, одну з мотивів кримськотатарських. Потім пили чай, їли східні солодощі та спілкувалися. З центру вийшли втрьох із Миколою Кравченком і Володею з видавництва «Ніка-центр». Вирішили пройтися пішки до метро «Хрещатик». Володя по дорозі все питав: «Чому Красовицький подає на мене до суду?» А Микола йому терпляче пояснював: «Так треба, такі правила. На нього подають до суду ті, кому він заборгував гроші, а він мусить подати в суд на тих, хто заборгували йому». У цій ситуації головним боржником залишається держава. Вона три роки майже не розраховувалася за книжкове «держзамовлення». Видавництву «Фоліо» держава заборгувала чотири з половиною мільйона гривень, іншим видавництвам менше. Але тепер усі вони на межі банкрутства.

Тротуари на Хрещатику навпроти колишнього книжкового «Знання» розібрано й перетворено на стовпчики та стінки з цегли, дуже схоже все це на майданчики для гри в пейнтбол. Треба вже повертати центру Києва нормальний вигляд, але революціонери все ще відмовляються залишати мерію та роз’їжджатися по домівках.

Бондаренко, тимчасовий голова Київської адміністрації, спокійно скаржиться, що й досі не може навести лад і не може звільнити мерію від революціонерів, які живуть у ній. Там занадто багато різних груп, одна одну вони не слухають, деякі революціонери вимагають безкоштовну квартиру, хтось просить прописку, хтось просить допомогти йому знайти постійну роботу в Києві. Вони ж «узяли» Київ, ві­дібрали його в Януковича. Тепер сподіваються, що їм за це віддячать. Хоча чим нормальна країна, звільнена від корупції, не найкраща вдячність для всіх її нормальних громадян? Але в тому ж бо і справа, що боротьба радикалізує нормальних громадян, а громадяни, які стали радикальними, навряд чи є нормальними і повністю усвідомлюють свої дії. Має пройти якийсь час. Країні потрібен спокій, як хворому, що видужує. Тільки поки що цього спокою немає, бо поруч перебуває стурбована «єврореволюцією» Росія на чолі з Путіним. Путін робитиме все, аби довести російському народу, що владу не можна змінити за допомогою революції. А значить, в України попереду ще маса проблем, які буде дуже важко розв’язати.

14 березня

Минулої ночі 38 «вояків Нарнії» з дере­в’яними палицями та ножами в руках захопили в Києві відділення одного з банків, роззброїли охоронців і просто зайняли приміщення. Гроші та документи не шукали. Коли приїхала міліція, почалися довгі й не зовсім зрозумілі переговори із нападниками на банк. Хтось із «воїнів» заявив, що вони прийшли охороняти банк від можливого нападу, інші «воїни» сказали, що вони «просто проходили повз банк», але чомусь він привернув їхню увагу. Після недовгих переговорів «воїни Нарнії» повернули зброю офіційній охороні, здали свою зброю — кийки та ножі — міліції й звільнили приміщення, після чого їх було відпущено міліцією. Тепер міліція вивчає всі відеозаписи камер спостереження банку, аби зрозуміти, що і як насправді відбувалося. «Воїнів», я думаю, не каратимуть. Вони показали себе під час Майдану, під час боїв із «Беркутом». Ці молоді любителі фентезі та фантастики є найекзотичнішим бойовим загоном україн­ської «єврореволюції». З дерев’яними щитами і з дерев’яними мечами вони з’явилися на Майдані у грудні та спочатку додали протестам атмосфери карнавалу. Це потім їхні ряди зрідіють завдяки снайперам. Когосьуб’ють, когось поранять. І екзотичною залишиться їхня самоназва. Тепер вони, як багато інших груп учасників протестів, як і самоорганізовані загони активістів, що з’явилися після перемоги революції, шукають застосування для своєї соціальної енергії. Просто «ходять повз чогось», будучи готовими втрутитися в будь-яку ситуацію, яка може їм здатися підозрілою. В принципі знайти застосування такої енергії в Києві, та й по всій країні, тепер дуже легко. Настає час помсти і нового переділу власності. Багато скривджених минулою владою та її представниками хочуть швидко і так само беззаконно, як колишня влада, повернути собі те, що було відібрано. Відбуваються й протилежні ситуації: люди, яких було справедливо звільнено з їхніх посад за минулої влади, залучають майданівців, аби захоплювати кабінети й виганяти з них чиновників, найнятих замість них. Усе це відбувається швидко, галасливо, жорстко і не завжди справедливо. Приходить якась жінка на Майдан і каже, що за Януковича її за «підтримку опозиції» звільнили з посади директора, наприклад, Центру театрального мистецтва, розташованого на Володимирській. Насправді її звільнили за фінансові порушення, але хто про це знає на Майдані? Вона — «жертва режиму», її треба захистити. І йдуть два десятки майданівців, виганяють нового директора Центру театрального мистецтва на вулицю і кажуть, що він там більше не працює. А ця жінка займає кабінет директора і просить майданівців чергувати внизу, виконуючи роль охорони. Вигнаний директор, абсолютно нормальна людина з чистою репутацією, теж іде на Майдан і розповідає про те, що сталось, іншим майданівцям. І приходять із ним до будівлі