Читати книгу - "Ганнуся"

покалічитися хочете?

Хлопці зверхньо поглянули на мене.

— Ми завжди так граємо, — відповів рудий. — А коли що — за гілки хапаємося. Бачите, скільки тут гілок?

— Хлопці, з таким не жартують, — попередив я їх. — Ще раз побачу щось подібне — миттю відішлю до дівчат кісточки з вишень вибирати. Зрозуміло? Бо хто тут старший — я чи ви?

Хлопці незадоволено перезирнулися.

— Казав же я тобі… — пробурмотів рудий, і вони розлізлися по різних гілках.

Незабаром кошики наповнилися великими червоними ягодами. Відніс я їх до плити, зібрався було погомоніти трохи з Ганнусею і Вірою Миколаївною, аж раптом чую — на вишнях здійнявся страшенний галас. Підхопив я порожні кошики і мерщій назад.

— Що тут трапилось?

Проте і без слів все було зрозуміло. Вітько Бубна, що й без того добряче мені набрид, якимось дивом зачепився джинсами за сучок. Висить, підчеплений за пояс, як метелик на шпильці. Руками та ногами вимахує, намагається хоча б за щось вчепитися, але нічого з того не виходить, бо ж спиною до гілки висить… А сучок, на який він так загадково нахромився, тонкий не лише для мене, а й для будь-якого хлопчини, котрий поліз би на допомогу. І з землі не дістати, бо, кажу, метрів зо три буде, не менше.

У мене навіть в очах потемніло з переляку. Не за себе, звісно, а за Вітька. Проте, аби не викликати ще більшого переполоху, навмисне бадьорим голосом кажу:

— Що, дострибався? От і помахай тепер руками, може, літати навчишся.

А в самого аж серце заходиться: а раптом не витримає сучок чи джинси тріснуть?

— Що будемо робити? — запитую у хлопців.

— Треба комусь збігати по драбину, — відповідає один з них. — Я біля школи її бачив.

— Це ти зранку бачив, — каже всезнайко Коля. — А зараз вона в прикалабку зачинена.

— То що, отак йому й висіти? — запитую знову.

А рудий Вітько вже й звиватися перестав. Зрозумів, певно, що нічого доброго з цього не вийде.

— Нехай Бубна розстебне пасок, — наразі порадив хтось із хлопців. — І коли він випаде із штанів, ми упіймаємо його внизу.

Вітько Бубна вже зібрався було прислухатися до тієї поради. Проте засоромився дівчат, що почали збігатися на хлоп’ячий галас. Та й я не дозволив.

— Не треба йому цього робити, — сказав я. — Бо що буде, коли ми його не спіймаємо?

Завмер Вітько Бубна. Тільки очі його злякано бігають туди-сюди. Хлопчики теж знітилися. Не знають, як допомогти товаришеві.

А у Вітька вигляд такий, начебто назавжди з нами прощається. Та крім сучка, що заліз йому під пасок, ніякої гілки довкола. Хіба одна он згори нависає. А що, коли…

І поліз я на вишню. Дістався до тієї горішньої гілки і обережно поповз по ній. Почала вона вгинатися піді мною все нижче і нижче. От-от доторкнеться до рудої Вітькової голови.

— Як тільки зможеш дотягнутися до неї, одразу ж чіпляйся! — наказую Вітькові.

Все ж не так то й легко згинати вишневу гілляку. Вона вже й потріскувати піді мною почала. Мимоволі поглянув униз — і навіть очі заплющив, такою далекою видалася мені земля… Але краще вже я сам зламаю ногу чи руку, аніж постраждає оцей рудий акробат Бубна.

Ще трохи… ще.

Гілка гучно тріснула піді мною.

Хтось із дівчаток зойкнув. Здається, Ганнуся.

Ще трохи…

Нарешті Вітько вчепився в гілку обома руками.

— Зачекай трохи, — кажу йому. — Зачекай, поки я відлізу до стовбура. А то не витримає вона двох.

Відповзаю до розгалуження, озираюся — а Вітько вже сидить верхи на гілці. І то з таким виглядом, начебто не я його, а він мене врятував.

А я злізти не можу на землю. Ноги не тримають, так перехвилювався за цього непослуха.

— Ура-а! — загаласували внизу.

І все ж Ганнуся всіх перекричала:

— Ось який він, Костя! Бачите? А ви не хотіли його приймати. Що б ви робили без нього, га?

Дякую тобі, Ганнусю. Ти справжній товариш…

Як варять варення

Колись, у дитинстві, я був щиро переконаний в тому, що немає у світі приємнішого заняття, ніж ласувати варенням.

Проте нині я так само щиро переконаний в тому, що готувати варення не менш приємно, ніж ласувати ним.

Можете повірити мені — адже цією справою ми займаємося вже п’ятий день.

А варять варення так…

Передусім збирають стиглі ягоди — вишні, абрикоси, сливи, полуниці чи там аґрус… Цим займаються хлопці, у яких я був за старшого.

Відтак всі зібрані ягоди старанно миють і виймають з них кісточки, коли ті є.

Це справа виключно дівчача — вони значно старанніші, ніж хлопці.

Після цього Віра Миколаївна приносить цукор і засипає чищені ягоди відомим тільки їй способом.

І лише тоді всі збираються у тісний гурт і починають спостерігати за тим, як з-під товстого цукрового шару, немов яскраво-червона таловина, проступає перший сік. Дивляться і облизуються. Дивляться і облизуються…

А у Вітька Бубни — так у того язик кружеляє, мов пропелер. Того й гляди — злетить Вітько у повітря.

А коли цукор розчиняється цілком, немов провалюється на дно казана, і на поверхню спливають зацукровані вже вишні — лише тоді Віра Миколаївна по-справжньому приступає до роботи. Вона в білому халаті і чепурній косинці.

— Увага, — неголосно проголошує Віра Миколаївна.

Ми, всі як один, завмираємо в напруженні, готуючись виконати будь-яке її розпорядження. Щоправда, дехто ще не пройнявся важливістю цього моменту