Читати книгу - "Ганнуся"

і переступає з ноги на ногу чи щось каже сусідові. Але мій суворий погляд миттю перетворює його на статую.

— Увага! — повторює Віра Миколаївна. — Кочегари, до роботи!

«Я не Васько…»

Як ви гадаєте, хто в цю вирішальну хвилину стає головною особою?

Звісно, я.

Здійснилося побоювання третього «А» класу. Проте ніхто вже тим не переймається. Після випадку з Вітьком Бубною (справжнє його прізвище, виявляється, Бубненко) хлоп’ята самі обрали мене своїм ватажком.

І тепер я стежу за багаттям.

Коли хтось із вас гадає, що це справа нескладна, — той ніколи не отримає від мене навіть чайної ложечки варення. Хоч би як потім вибачався і підлизувався.

По-перше, без багаття ніколи нічого не звариш.

По-друге, на багатті можна спалити все, що завгодно. Не встигнеш і оком моргнути, як замість вишуканого заняття, яким є приготування варення, доведеться зішкрябувати зі стінок казана підгорілу кірку.

Отож, аби нічого подібного не трапилося, біля плити завжди повинна бути людина тямуща та енергійна. Без її героїчних зусиль путнього варення не вийде ніколи. Лише фрукти будуть зіпсовані.

Тож нехай та людина спочатку повчиться у такого досвідченого фахівця, як я.

Насамперед ми з помічниками (це всі без винятку хлопці третього «А») розводимо під казанами не дуже сильний вогонь. Потім всідаємося навколо плити і починаємо чекати, доки на поверхні з’являться перші пухирі.

Як тільки вони з’являються, я переводжу погляд на Віру Миколаївну: що вона накаже робити далі?

Водночас не менш уважно спостерігаю я і за діями своїх помічників, на всяк випадок — аби хто з них чогось не встругнув. Хлоп’ячі обличчя до невпізнання замазюкані вишневим сиропом та сажею. І кожен з них тримає в руці поліняку чи жмут хмизу, щоб поза чергою просунути його в плиту.

Та зараз я не маю ніякої підстави хвилюватися за своїх помічників. Краєм ока завважую, що першим у черзі стоїть мій випробуваний помічник Коля Горобчик. А може, це й не Коля, зараз хлопці схожі один на одного, мов дві крапелини води. Вірніше, дві пучки сажі… Проте щось мені підказує, що то Коля.

Отже, стою я біля плити і уважно позираю то на Віру Миколаївну, то на хлопців-сажотрусів.

А повітря аж гуде від засилля бджіл. І звідкіля вони дізналися, що ми затіяли варити саме варення, а не щось інше?

Бджола, яка прилетіла першою, спочатку довго кружляла навколо плити. Потім з хвилинку побриніла над головою у Віри Миколаївни. Здається, хотіла побалакати з нею про те, як їй подобається варення. А що заклопотана Віра Миколаївна не звертала на непрохану гостю ніякої уваги, то бджола заходилася обстежувати мене. Мабуть я, як людина в цих місцях нова, викликав у неї певну недовіру.

І що вона тільки не вичворяла! І над вухом, клята, гуділа, і під носом, і навколо шиї… І все голосніше та завзятіше.

Спочатку я лише відмахувався від бджоли руками. Та, мабуть, тільки розсердив її, бо вона зненацька загрозливо вжикнула біля вуха, тоді облетіла навколо голови і десь біля потилиці підозріло затихла. Не інакше як почала гострити своє жало чи вже примірялася, куди б його краще увігнати.

Я закляк. По спині забігали холодні мурахи.

На щастя, нічого не трапилося. Бджола, очевидно, передумала і знову повернулася до казанів, над якими почала здійматися духмяна пара.

Я з полегшенням зітхнув і витер з чола холодні краплини поту.

І в ту ж мить Віра Миколаївна змахнула ополоником. Пора!

— Хто там перший біля плити? — вигукую я. — Коля? Ану, додай вогню! Та дивись не переборщи!

— Я не Коля, — відповідає перший. — Я Васько.

Що за мана — хвильку ж тому там стояв Миколка! Уважно придивляюся до першого, але, врешті, безнадійно махаю рукою — хіба їх тепер розбереш…

— Гаразд, Васько так Васько, — згоджуюся з ним. — Тільки хутчій давай вогню!

Васько, чи хто там, миттю виконує мій наказ.

Я вдячно киваю йому головою і переводжу погляд на Віру Миколаївну.

Віра Миколаївна пильно стежить за буркітливим казаном. Третій «А» пильно стежить за нами.

Нарешті Віра Миколаївна швидко-швидко замахала ополоником.

— Ваську, зменшуй вогонь! — одразу ж відгукуюся я на помах ополоника.

— А я не Васько, — доноситься від дверцят. — Я Миколка.

Та вони що — збиткуються наді мною? Ні, зараз я їх виведу на чисту воду. Кого-кого, а Миколку я знаю добре!

Чекаю, поки черговий помічник зіб’є вогонь у плиті. Тоді хапаю його за комір і тягну до вмивальника. Вимив, витер, глянув — і справді Миколка!

Смачно!

На світі безліч смачних речей. Це, мабуть, відомо кожному.

І все ж ніщо у світі не може зрівнятися з пінкою від варення!

Погано лише те, що ця істина була відома не лише мені. У кожного з моїх помічників з кишені сьогодні визирає добряча ложка.

Та найбільша ложка виявилася у мене.

Стовбичимо ми біля плити щільним гуртом, нетерпляче переступаємо з ноги на ногу — чекаємо, доки Віра Миколаївна не визбирає шумовиння з поверхні казанів.

А тоді наввипередки беремося до роботи.

Пінку від варення можна споживати по-різному. Можна їсти застиглу, намазуючи її на добрячий окраєць хліба з маслом. Можна й без масла, коли вже так нетерпеливиться. Дехто навіть умудряється й без хліба обходитися — і нічого страшного з ним не трапляється… Я теж з тих, останніх.

Все ж, виявляється, найсмачніша пінка саме ось така — гаряча та густа, з кольоровими бульбашками, що миттю