Читати книгу - "Вічний календар"

невдовзі відступить із Поділля. А поки Ашкеназі дивиться, як османи замуровують фортечні стіни, у Язівцях над Вільховцем піють когути. Полощуться в липневій воді качки й гуси, гублячи пір’я, що пливе до Дністра. Ашкеназі не може знати, що цього разу османи протримаються в Язлівцях тільки десять років. А що за ці десять років узагалі настане у світі? Світ для ягуді Ашкеназі розвиднився тоді, коли він уперше поїхав на Балкани. Народжений у Язлівцях, він знав лише те, що з високого пагорба, на якому стояла оборонна фортеця, можна обдивитися найближчі узвишшя і шляхи. У дорозі, якою він шістнадцятилітнім підлітком, разом із іншими подався на Волощину й до Болгарії, він побачив стільки, що потім удома оповідав батькові цілий тиждень. Які річки їм доводилося переїжджати! Які люди зустрічалися! Як бігли пагорбом вовки, а вони цілу ніч палили багаття! Як заснув він при тім багатті, присунувшись ближче до вогню, щоб не змерзнути. Як вогонь лизав його одіж і дістався до зап’ястя, пропаливши рукав, та як він ледь не згорів. А що він чув? Та чув він у Болгарії різні мови, навіть такі, яких ніколи не доводилося чути на язловецьких ярмарках! А в одному болгарському селі вони, подорожні, мусіли відкупитися від місцевих селян, яких післав ага, жадаючи поживи. Заплатили вони, оповідав Ашкеназі, бо з наладованими крамом возами нікуди не втекли б. Їдучи на південь, молодий Ашкеназі бачив, як змінюється земля, усе частіше трапляються сливові садки, зеленіють виноградники, пахне м’ясиста айва. У дорозі їх перестрівали овечі табуни — і брунатні овечі боберки вкривали шлях. У всіх османських містах, починаючи з Волощини, пильнували прикордоння невеликі яничарські залоги. Посувалася валка поволі, щоб не викликати гніву в османського офіцера залоги, який міг їх арештувати, забрати гроші та крам або навіть продати в неволю… Багато розповідав тоді юний Ашкеназі батькові, який також подорожував, але вглиб Речі, не наважуючись податися на південь. А коли три роки потому, услід за Минасом Сириновичем, Ашкеназі прибув до Стамбула, то, дійшовши до Мармурового моря, так і простояв цілий день, поки сонце не перекотилося за міські горби, впустивши в місто ніч. Срібні й золоті голки, які, здавалося, зшивали хвилі зеленуватої морської води, вабили і сліпили очі Ашкеназі. Від морського повітря йому паморочилося в голові. Стільки човнів та ґалер, як у водах Босфору, він ніколи не бачив. Стояв перед морським простором і почувався так, наче вперше прочитав слово з Тори. Повернувшись до Язлівця, усе розповів батькові, який не повірив жодному слову, бо не міг уявити собі, як голками можна зашити морські хвилі. Дорога була виснажливою, і його син, думав Ашкеназі-старший, просто втомився, бо молодий і недосвідчений. А коли Ашкеназі, через місяць опісля повернення до Язлівець, побачив Минаса Сириновича — Минас щойно повернувся зі Стамбула — то запитав досвідченого вірменина: чи й далі сині та зелені хвилі, що котяться від Мармурового моря до Золотого рогу, зшиті світлом золотих і срібних голок? І почув ствердну відповідь. Прибіг до батька, щоби переказати свою розмову зі Сириновичем, можливо, єдиним у Язлівцях, хто також бачив Стамбул. Старий Ашкеназі подумав, що Минас змовився з його сином, і заборонив юнакові їздити на південь, перенаправивши свою торгівлю до Ярослава з Ланьцутом, щоби спогад про море й бажання їздити на Балкани вивітрилися з молодої синової голови.

Іншої дороги, якою б сунули війська з боку Чорткова чи Ягільниці до Язлівця, просто не було. Якщо надходив мир на ці землі, то митницькою дорогою їхали, поскрипуючи дерев’яними колесами, купецькі валки. Якщо наступав час війни, то якась частина війська, щоб дістатися Язлівця, переходила-таки через Митницю. Отож, селище, в якому на той час жило дванадцять родів, розрослося навколо Червоної керниці й потічка, народженого від Синіх озер. Дехто з митницьких прийшов невдовзі за Баревичем, а інші пристали згодом. Не належали ці роди Баревичам, бо перед їхнім заселенням тут була пустка. Не володів ними й Волянський, бо не було їх у списках митницьких дібр. З’явилися ці роди, як кульбабине насіння, принесене вітром. Із Баревичем усім митницьким було безпечніше, бо переживали вони разом не тільки негоду з блискавками та градом, а й війни. А Баревичева митниця, перепускаючи купців углиб Речі Посполитої, давала їм також якийсь гріш.

У Митниці почали прокладати дорогу.

Це трапилося через десять років після Бучацького договору, коли купці, спускаючись із боку Ягільниці Волоським шляхом, особливо навесні й восени, вгрузали в жирне митницьке болото. Язловецький санджак-бей звелів устелити камінням дорогу перед Язлівцем. На Митницю припали невеликі відрізки шляху перед мостом через Джуринку, а ще від Волоського шляху, попри Червону керницю — до Дубини. Призначений османами отаман Митниці Гриць Баревич, що сидів коло Червоної керниці, скликав своїх людей і наказав братися до роботи. Камінь возили з-під високого пагорба. Лупаючи червоні брили, встеляли митницькі шляхи, укріпляли також і під’їзди до мостів. Усі митницькі з’їхалися до Баревичевого двору, не було тільки Тимка Бурмея. З того часу, відколи Гриця Баревича призначили отаманом на Митницю й околиці, щось втрутилося у стосунки між ним і Тимком. Той Тимко, що першим з’явився в Митниці після Баревича, також оселився біля Червоної керниці — на Криволуцькому шляху, яким мало хто їздив. Зрозумівши, що османи з Язлівця не зрушаться, сказав Баревичеві, що повернеться за Стрипу, в ліси. Але того року вже з жовтня засипало снігами, і Тимко мусив затриматися в Митниці. Не міг він дорівнятися до Гриця, бо сам не пам’ятав, звідки він і хто його батьки. Виховався при шляхeтському дворі, але наче збезчестив дівчину й був покликаний до суду. Звідти втік. Жив із того, що наймався до різних армій, воював навіть у Голландії на боці французів. До Митниці приїхав із грошима та добрим конем при збруї. Привіз це все з війни. Найбільшою дивиною для митницьких було те, що дівчина, котру привіз Тимко невідомо звідки, була німа. Започаткував породу німих у Митниці, бо від нього та його німої дружини народжувалися німі. Схоже було, що займався грабунками, бо хтось у Язлівцях упізнав одяг, у якому Тимко приїхав на ярмарок. Тимко віднєкувався, але з ярмарку непомітно зник. Запитав Баревич Тимка, коли той минав митницю про цей випадок, та Тимко все заперечував. Жив із молодою жінкою, часто зникаючи з дому, відтак знову з’являвся, привозив у шкіряних міхах крам і складав у коморах. Якби Баревича ув’язнили до фортеці тоді, коли звинуватили його у привласненні грошей, які він брав із мита, то, можливо, зустрів би він там Тимка — той сидів за звинуваченням у пограбуванні й убивстві родини вірменського золотаря. Тоді розповідали, що один із тих убивць задушив свого подільника й, видлубавши каміння, зумів, наче змія, проповзти назовні. Коли оглядали місце втечі, то дивувалися, що людина змогла проповзти в таку вузьку щілину, де заледве вміщалися дві долоні. Про втечу того злочинця із в’язниці теревенив увесь Язлівець. І коли Баревич перебирав у пам’яті всіх митницьких, щоби покликати їх до лупання каміння, то