Читати книгу - "Коса. Сплетіння долі"

class=poem> Сьогодні вранці одна з ниток порвалася. Це стається доволі рідко. Та все ж іноді стається. Це – катастрофа, цунамі Мікроскопічного масштабу, Що зводить нанівець роботу багатьох днів. У такі моменти я думаю про Пенелопу, Котра щодня невтомно Ткала те, що розпускала щоночі. Мені доводиться все починати спочатку. Мене тішить думка, що модель вийде пречудовою. Не випускати ниток з руки, Не здаватися. Знову взятися до роботи та продовжувати. Сміта
Варанасі, штат Уттар-Прадеш, Індія

Сміта прокидається, зненацька вириваючись із полону сну, що зморив її та Лаліту, котра прихилилася до неї. Над платформою, десь на обрії, займається новий день. Сотні людей, побравши свої клунки, біжать до поїзда, який щойно прибув. Перелякана Сміта будить дочку:

– Біжімо! Поїзд уже прибув! Хутчіше!

Вона поспіхом збирає речі, підбирає із землі сумку, на якій вона спала, щоб уберегти від злодюжок. Потім хапає за руку Лаліту і разом вони мчать до вагонів третього класу. На платформі повно людей, справжнє людське море – всі штовхаються та чубляться, намагаючись продертися крізь натовп. «Tchalo, tchalo! – чутно звідусіль. – Ворушіться!» Сміта хапається за ручку дверей вагона, і хоча на жінку тиснуть зусібіч, вона не розтискає руку. Треба спершу підсадити до вагона Лаліту – Сміта боїться, аби доньку не поглинуло море збуджених пасажирів. Раптом її проймає сумнів, і, обернувши голову до чоловіка, якого притиснуло до неї, вона питає, перекрикуючи навколишній гамір:

– Це поїзд до Ченнаї?

– Ні, цей прямує до Джайпура, – відповідає той, а потім додає: – Не треба вірити всьому, що пишуть на вказівниках.

Сміта витягає Лаліту, яка вже майже влізла до вагона, та починає продиратися назад крізь штовханину, наче лосось, що пливе проти течії.

Нарешті, після тривалих поневірянь, суперечливих роз’яснень, марних спроб допитатися про щось у службовця, Сміта з Лалітою таки знаходять поїзд до Ченнаї. Вони піднімаються до блакитних вагонів «sleeper class». Вагони ці затхлі та затерті, в них повно тарганів і мишей. Мандрівниці знеможено опускаються на вузеньке місце на дерев’яній лавці в забитому народом купе, де на кількох квадратних метрах з’юрмилося десь із двадцятеро людей. Нагорі, на багажних полицях, звісивши ноги, також лежать люди. Шлях попереду неблизький, їхати доведеться понад 2000 кілометрів. Це загальний поїзд, він дешевший за експрес, але їде він повільно, зупиняючись на кожній станції. «Ми перетнемо всю Індію, – думає Сміта, – яке ж безглуздя!» Разом із ними подорожує, либонь, усе людство – задихане, виснажене, набите в ці тісні вагони нижчого класу. Тут усі – сім’ї, діти, літні люди – сидять чи стоять так близько одне до одного, що навіть не поворухнутися.

Перші години поїздки минають без особливих проблем. Лаліта спить, Сміта також куняє, не в змозі поринути у глибокий сон. Дитина раптом прокидається – їй треба терміново полегшитися. Сміта відводить її у кінець вагона, пробираючись тісними проходами. Вона намагається не зачепити нікого з тих пасажирів, що сидять просто на підлозі вагона, хоча це не так і легко. Та все ж, незважаючи на всю обережність, вона таки наступає на котрогось із них, і той вибухає у відповідь обуреною лайкою.

Коли вони нарешті дістаються туалету, виявляється, що двері замкнені. Сміта смикає за ручку, намагаючись відчинити їх, кілька разів грюкає у двері.

– Можете не гаяти часу, – зауважує беззуба літня жінка із засмаглою шкірою кольору пергаменту, яка сидить на підлозі. – Вони вже кілька годин там сидять. Цілою родиною шукали куточок, де б притулитися, от і замкнулися там. Навряд чи вони вийдуть звідти до того, як доїдуть до своєї зупинки.

Сміта починає гупати в двері кулаками, сиплючи погрозами впереміш з умовляннями.

– Не варто так репетувати, – знов озивається літня жінка, – інші вже намагалися достукатися.

– Але моїй дочці дуже треба в туалет, – видихає Сміта.

Беззуба стара показує на куточок у кінці вагона: доведеться їй полегшитися там. Або чекати наступної зупинки. Лаліта аж заклякла: вона не хоче справляти свої потреби при сторонніх людях, у свої шість років вона має надзвичайно загострене почуття власної гідності. Сміта намагається пояснити їй, що іншого виходу немає. Наступна зупинка дуже коротка, надто ризиковано буде виходити з вагона. На попередній станції одна сім’я вийшла на перон і, врешті, так і не змогла потрапити назад через натовп людей на платформі. Поїзд поїхав без них, а вони лишилися в якомусь Богом забутому місці, на невідомо якій станції, без багажу.

Лаліта хитає головою. Вона краще терпітиме. За годину або дві буде довша зупинка, у Джабалпурі – вона спробує протриматися до неї.

Коли вони повертаються назад до своїх місць, у вагоні відчувається задушливий запах – сморід сечі та випорожнень. Так смердить біля кожного вокзалу, повз які минає поїзд, – жителі міст мають звичку приходити до залізничної колії, щоб полегшитися. Сміта добре знає цей сморід, він усюди однаковий, він не має меж, він не розрізняє каст, рангів і доходів. Вона звикла до нього, але все одно затамовує подих, як робить зазвичай під час своїх обходів. Вона затуляє хусткою носа собі та дочці.

Більше ніколи. Вона пообіцяла собі більше не жити ось так, затамувавши подих. Нарешті дозволити собі дихати вільно, гідно.

Поїзд знову рушає. Огидний сморід нечистот відступає, розчиняється у повітрі, лишаючи по собі не такий задушливий, хоча й не менш нудотний запах спітнілих тіл, притиснених одне до одного. Уже майже дванадцята, і в забитих людьми купе, де слабенький вентилятор не освіжає, а лиш розганяє просякнуте смородом повітря, спека стає ледве стерпною. Сміта дає Лаліті попити, потім і собі робить кілька ковтків.

День, сповнений сонної млявості, тягнеться нескінченно довго. Хтось натирає своє взуття посеред купе. Інші розглядають пейзажі крізь прочинені двері або юрмляться, сподіваючись на ковток свіжого повітря, коло заґратованих вікон, крізь які до вагона вривається хіба що дихання тропічної спеки. Один чоловік крокує по вагону між пасажирів, читаючи молитви та поливаючи всім голови водою на знак благословення. Якийсь жебрак підмітає підлогу, випрошуючи за це хоч якусь копійку. Всім охочим він із готовністю розповідає свою сумну історію. Колись він працював разом зі своєю родиною у полях на півночі, аж поки багаті фермери не прийшли до його батька, що заборгував їм гроші. Вони побили його, переламали йому руки й ноги та вирвали очі; на довершення до всього вони підвісили його за ноги на очах у всієї родини. Почувши цю страшну та похмуру розповідь, Лаліта тремтить з переляку. Сміта дорікає жебракові, вимагаючи, аби той ішов підмітати деінде, подалі від дітей.

Поряд із нею кругленька жіночка, мокра від поту, каже,