Читати книгу - "Імперіум"

Поки капітан Крістіан Слюттер боровся з останніми пінними сплесками дикого липневого шторму, який безперервно прокочує хвилі Соломонового моря по вкритій пухирями іржі палубі його пароплава «Джедда», Макс Лютцоу на світанні піднявся на борт того ж маленького баркаса, яким він за рік до цього прибув на Кабакон. Обидва судна обмінялися обов’язковими сигналами. Центр циклону тим часом перемістився на двісті морських миль на північ. В Апіа Слюттер вивантажив двісті ящиків французького бренді, які незаконно взяв на борт у Сіднеї, а тепер віз у Нову Померанію різноманітне кухонне приладдя, ножі, сокири, сковорідки та каструлі.

Лютцоу ще до схід сонця склав речі в сумку, м’яко провів пальцями по піаніно, проходячи повз, і ще до того, як Енґельгардт прокинувся, спустився на берег, дозволивши Макелі, який посміхався сам до себе з незрозумілих причин, доправити його човном до баркаса по той бік лагуни. Цьому потаємному прощанню передувала жахлива сварка напередодні. Енґельгардт був цілковито переконаний, що його товариш украв у нього ножиці, які він сам із неуважності десь поклав і забув. Під тропічну зливу, що гуркотіла по даху будинку, через яку обом нестерпно допікали москіти — так що вони густо намастилися кокосовою олією та позапалювали багато світильників із кокосовим волокном, Енґельгардт, коли ситуація стала до певної міри безвихідною, безцеремонно скинув білі фігури з шахової дошки. Кінь і тура, наче дерев'яні гранати, полетіли на пісок і впали коло багатоніжки, яку брутально відірвали від поїдання вечері — зеленого листка, — і вона понуро поповзла геть під струменями дощу. Енґельгардт знову згадав про зниклі ножиці, й Лютцоу, котрий — незважаючи на всі його недоліки — не збирався починати сварку заради самої сварки, відповів, що поняття зеленого не має про якісь ножиці, й узагалі його це не обходить, тим паче хіба не всі предмети так чи інакше в них у спільному володінні, ergo і ці ж самі спірні ножиці? Зі свого боку він, Лютцоу, готовий пробачити Енґельгардтові його своєрідне тропічне шаленство, але не стерпить ось такі за вуха притягнуті безпідставні звинувачення. Безпідставні звинувачення, різко відповів Енґельгардт, зірвався з місця і почав шалено бігати по кімнаті; він рвучко висмикував якісь книги з полиць і викидав їх із вікна на дощ, це точно не безпідставні звинувачення, ні, Лютцоу вже неодноразово намагався вдавати такого собі секретного теоретика його ордену, хоча саме він, Енґельгардт, сам усе сформулював і спланував, і тому врешті-решт настав час спитати музиканта, коли ж той планує захопити контроль над Кабаконом, бо це ж загалом лише питання часу, однак він має намір якнайскоріше поставити тут міцний засув, бо цей острів — усупереч усім зауваженням, які Лютцоу висловив Галю, — ніяка не демократія, тут узагалі немає якогось комуністичного й інфантильного уявлення про спільне проживання, і ніколи не буде. Лише Енґельгардт, і тільки він один, визначає, що куди рухається, а ця його, Лютцоу, пропозиція переселити орду божевільних із Рабаула на Кабакон була абсолютно підлим маневром, мета якого в подальшому перехопити в нього тут владу.

Що ж, будь ласка, він одразу забереться геть, якщо його перебування тут настільки малозначуще, бо ж він помилково вважав, що вони на Кабаконі разом намагаються створити новий Едемський сад. Він же сам, як людина щира й відкрита, не має прихованого наміру діяти всупереч Енґельгардту, тим паче він не задумував посягати на його владу, бо що йому з неї, коли йдеться про якусь кокосову плантацію, адже він — митець, а не бюрократ-підсудок, тож, коротко кажучи, йому прикро, якщо про нього склалося інше враження, і тому він змушений піти, а другові бажає щастя й гараздів. Він щиро сумує, адже відчував їхню внутрішню близькість, за її втрату він частково покладає відповідальність і на себе (так-так, звичайно, похмуро кивав головою Енґельгардт), проте байдуже, як усе скінчиться зараз, адже друг багато чого навчив його, показав, що є вихід із безпробудної мізерії сучасного життя, за це він завжди буде йому вдячним. Згадані ж ножиці з'являться кількома днями пізніше, начебто ніколи й не зникали.

Ще збереглася вицвіла фотографія, на якій вони обоє з довгими бородами розмістилися біля пальми; радісний Лютцоу, напівлежачи на піску, дивився в об’єктив, підпираючи голову лівою рукою; Енґельгардт, страхітливо виснажений, показував свій дзьобатий профіль. Це навдивовижу напружена і зверхня посадка голови, яку можна переплутати з погордою, вона виражає цілковиту впевненість у собі, навіть самовдоволеність. Його живіт над пов’язкою з картатої тканини роздутий, як куля, і свідчить про недоїдання; навіть із самолюбства Енґельгардт не намагався втягнути живіт, перш ніж механізм фотокамери клацне і зробить знімок.

Ах, Лютцоу таки показав себе гідною людиною, ну так, жодних сумнівів, він тільки таким і був, можливо, трохи егоїстичним, але його не могла спровокувати дивакувато-злостива мізантропія, що її вже давно демонструє Енґельгардт (похмурі плани стосовно Лютцоу та інших ще якийсь час таїтимуться в бічних проходах глибокої шахти його душі). До свого друга він ставився якнайпоштивіше, і тому його ранковий від’їзд із Кабакону, навіть якщо самому Лютцоу все видається не таким, був більше жестом, аніж слабодухою втечею.

Тубільці, котрі вже спозаранку працювали на плантації, спостерігали за його від’їздом та, тихо перемовляючись, вбачали в цьому поганий знак, за яким будуть іще гірші. Так, учора бачили дивного невідомого птаха, котрий жалібно бився на піску, наче намагався скинути із себе щось, що склеїло йому пір'я. Усі колективно вирішили припинити працювати і поки що нічого не робити, а просто відпочити і простежити за наступними знаками. Те, що Енґельгардт уже два роки не платив своїм робітникам, не розглядається як обтяжливі обставини, бо ми виходимо з того, що на цей час роботодавець і годувальник узагалі не має при собі грошей. І ватажок толаї, котрий ночами й далі