Читати книгу - "Мед з дікалоном"

169
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 67
Перейти на сторінку:

Того дня мені не без труднощів удалося роздобути два квитки у «Ренесанс», і я ніяковіючи запросив Олену разом піти до кінотеатру. Звісно, вона не відмовила — це була розкішна пропозиція.

— О, це ж такий фільм! — защебетала вона.— Це про кохання, мені подружка Зося розказувала.

Вже потім я збагнув, що більшість дівчат, навіть ті, які не бачили цього фільму, носили зачіски такі ж, як у красуні-англійки Вів'єн Лі. Взагалі я не люблю фільмів про кохання, краще вже про гангстерів чи ковбоїв із Дикого Заходу, чи хоча би про Тарзана. Але ж я йду в кіно з Оленою...

Дивно, але фільм і мені сподобався. Просто навдивовижу — ми наче дивилися різне кіно. Олена дивилися про кохання, а я про боротьбу шляхетного Півдня із підлими і хамуватими янкі-північанами. Особливо вразив епізод пожежі Атланти — апокаліптична картина охопленого полум'ям міста.

Як і годиться, я тихцем поклав руку Олені на коліна. І вона не зупинила мого нахабства, а лише пригорнулася до мене. Коли ми вийшли з кінотеатру, вже сутеніло, і я, як ґречний кавалер, визвався проводити свою даму. А мешкала вона не близько — аж під Замковою горою. Оленка щебетала про Скарлет і Ретта Батлера, Скарлет та Ешлі, про їхнє трагічне кохання, що все могло б бути інакше, і він і вона могли б бути щасливими, якби...

Її зіркаті очі глипнули на мене.

— Поцілуй мене,— прошепотіла вона.

Ми зустрілися вустами, мене кинуло в жар від незвіданих досі відчуттів, крізь розхристану блузку я торкнувся вперше дівочих грудей. Пружні, гарячі, із затвердлими сосками, вони доводили мене до божевілля. І моя рука ковзнула по слизькій шовковій панчосі все вище і вище, плуталася в упряжі підв'язок, добралася до її мантечок, що ховали солодке, заборонене і гріховне...

Аж раптом низьке, пронизливе, наче зубний біль, гудіння стало свердлити свідомість, змусило відвернути увагу від коханої Оленки... На місто летіли літаки. Гудіння переросло в рев, і здавалося, незграбні, наче ноги у личаках, шасі крилатих потвор пропливали просто над нами, мало не торкаючись верховіть дерев. Озвалася запізніла сирена тривоги. Оленка притислася до мене і захлипала від страху. На місто посипалися бомби. Внизу пробігли доріжки спалахів, і пролунала запізніла громовиця вибухів. Вулицями, маленькі, наче мурашки, метушилися люди, жарким полум'ям палала електростанція і бідні єврейські квартали. Літаки скинули бомби і знову пропливли над нами. А ми, наче зацьковані звірята, лише тислись одне до одного, вже не думаючи ні про що. Єдина пожежна машина і десяток пожежників відчайдушно намагалися погасити місто, що перетворилося на величезне кострисько...

Хоч у мене були куди вагоміші підстави ненавидіти нацистів, та я ніколи не міг простити їм того, що не здобув тоді від чистої і наївної дівчинки, а отримав лише через два роки від дешевої пристаркуватої шльондри в Каїрі, й то тільки для того, щоб не брали на кпини однополчани. Я ще не раз і не два зустрічав ці німецькі літаки — Ju-87-штукас, виття двигунів яких заганяло на дно траншей навіть найбільших відчайдухів. Мабуть, лише я, зціпивши зуби, висаджував у пікіруючу смертоносну машину цілу обойму зі своєї гвинтівки. Звісно, знав, що то марно...

Впала обложена Варшава, і потроху почали повертатися з війни наші вояки — оброслі щетиною, брудні, обдерті, наче старці. Польська армія вже перестала існувати. Ми чекали на тата, та марно. Містом пішли чутки, що скоро сюди прийдуть совіти.

Оленка, побачивши мене, шарілася і відверталась при моїй появі. Мабуть, їй було ніяково за себе. Мені теж, хоч дуже хотілося до неї заговорити, та я не знав, як почати...

Із самого ранку в місто входила військова колона. У сірих шинелях, якісь змарнілі, погано вбрані — у багатьох підошви чобіт були примотані до халяв телеграфним дротом, дехто взагалі йшов у личаках. Офіцери їхали на возах і лузали насіння. Їх зустрічали під блакитно-жовтим[11] і червоним прапорами хлібом і сіллю. Серед совітів їхній штатний ритор-політрук одразу ж видав наперед завчену полум'яну промову про величний історичний момент возз'єднання України, кінець польського гніту і визначну роль у цьому комуністичної партії і особисто товаріща Сталіна, батька усіх народів, у тім числі й українського. Серед міської делегації був і мій гімназійний друзяка, Славко. Він був у вишиванці і тримав коровай.

У Бресті відбулася спільна німецько-совіцька мілітарна дефіляда, і нарешті через кілька днів ми отримали коротеньку поштівку від тата зі штампом німецької військової цензури. Він писав, що потрапив у полон і наразі перебуває в офіцерському концтаборі. Він живий і здоровий.

Мама плакала від щастя. Бо вже тоді поміж люду прошелестіло зловісне слово — Катинь.

Я знічев'я пішов подивитися на новий радянський фільм «Чапаєв». Раніше я совіцького кіна ніколи не бачив. Я вийшов із «Ренесансу», що віднедавна став кінотеатром імені товаріща Дзержинського, з відчуттям гидливості та здивування від цього витвору на сірій подряпаній плівці.

Через два місяці родини польських офіцерів вислали до Казахстану. Дарма, що тато був учителем, і офіцером йому довелося пробути лише кілька днів. З нами був і старенький Мюллер — він недовго пробув на волі. Людина шляхетна і горда, він не прийняв допомоги навіть від моєї матері — не хотів обтяжувати нікого, знав, що нам усім ведеться дуже важко. Коли лютої і вітряної зими він умирав у своїй убогій холодній хижі — марив яскравим різнотрав'ям весняного степу і дикими казахстанськими тюльпанами, яких ніколи не бачив...

Не хочу більше згадувати про ті шевченківські місця. То

1 ... 30 31 32 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мед з дікалоном», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мед з дікалоном"