Читати книгу - "Вітер часу"

128
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 67
Перейти на сторінку:

– Так, ще одного разу. Це було місяці за два, я вже думав, що він забув про мене.

– Добре, потім розповісте. Скажіть, а Ви не розмовляли з паном Бориславським з цього приводу?

– Так, наступного тижня після нашого візиту у банк Бориславський зателефонував мені додому. Він попросив мене зайти до нього, коли я буду в інституті.

Тут Андрій Володимирович про себе пригадав просторий кабінет Бориславського з картами на стінах, його великий письмовий стіл накритий вишиваною серветкою, на якій стояла відкоркована пляшка коньяку, кришталеві чарочки і нарізаний баличок на тарілці. За столом в глибині кабінету сиділа гарненька помічниця Бориславського. Коли Андрій Володимирович увійшов, вона вийшла.

– Садись, садись, – доброзичливо сказав Бориславський російською, – выпьешь немного?

– Ні, дякую, – відмовився Андрій Володимирович.

Спогади Андрія Володимировича перервав майор.

– Слухаю вас, – промовив він.

– Так, так, я зайшов до нього. Він запропонував мені коньяк, але я відмовився. Тоді він перейшов до справи:

– Я чув, ти сказав Віктору Івановичу, що видобування нікелевих руд Неладівського родовища є нерентабельним?

Я здивувався про себе, бо просив Віктора Івановича нічого не казати Бориславському, щоб не псувати з ним стосунки, і він обіцяв.

– А що, я хіба невірно казав? Ти ж знаєш про результати попередніх техніко-економічних розрахунків?

– Знаю, але це було п’ятьдесят років тому.

– А що змінилось? Там потім ніхто не працював.

– Ти не знаєш. Тепер є нові технології вилучення нікелю з силікатних руд, так що метал буде дешевим завдяки ним.

– Які технології? Розкажи, будь ласка. Я щось не чув про такі.

– Це комерційна таємниця. Я тебе прошу не втручатися у цю справу.

– Та я і не втручаюсь. Вони мені пропонували зробити експертизу, але я відмовився, сказав, що досить тебе.

Далі він спитав мою думку щодо використання бідних залізистих кварцитів, які зараз у відвалах. Ми ще трохи порозмовляли, і я пішов.

– А остання зустріч з Віктором Івановичем?

– Це було минулого літа, він зателефонував, і ми зустрілись у садочку біля мого будинку. Мені здалося, що Віктор Іванович чимось пригнічений.

– Збираюсь на пенсію, – сказав він, – поїду до себе у Вінницю. Дістали мене усі. Я трошки захворів, ноги болять, а мені кажуть: їдь туди, їдь сюди, і усе терміново.

– Ми ж домовлялись, що ви не скажете Бориславському про наші розмови.

– А я і не казав. Це сказав голова правління банку.

– А як там справи з нікелевим родовищем? Зробили експертизу в Дніпропетровську?

– Зробили.

– Вона теж негативна?

– Як сказати. З’ясувалось, що за теперішньої технології і цін на нікель видобування руди шахтою окупиться через 110 років.

– А що, власники можуть чекати 110 років?

– Зрозуміло, що ні.

– Ну і що, пропали два мільйони гривень за експертизи?

– Це дрібниці для банку, як-небудь переживуть.

Я побажав йому здоров’я і гарного відпочинку, подарував на добру пам'ять свою останню монографію про родовища корисних копалин.

Андрій Володимирович не сказав майорові, що Віктор Іванович передав йому 500 доларів за працю.

– Яка там праця, – казав Андрій Володимирович, – самі балачки.

– Не балачки, а усна експертиза, – відповів Віктор Іванович, – не цінуєте Ви себе. А були ж праві.

Майор не спитав про ці гроші, і Андрій Володимирович зрозумів, що він не знає. І, мабуть, не дізнається, бо Віктора Івановича вже, нажаль, нема.

Майор сидів мовчки, дивлячись на слідчого прокуратури.

– Дякую вам, – піднявся той і потиснув руку Андрію Володимировичу, – якщо буде потрібно, ми звернемось до вас.

– А що сталося з Віктором Івановичем? – спитав Андрій Володимирович.

– Ми перевіряємо, чи не вбили його у зв’язку з цією справою, про яку ви розповідали.

Майор знову провів Андрія Володимировича до виходу з відділення.

НОВИЙ РІК

31 грудня, ранком, Андрій Володимирович зателефонував батькові і сказав, що ближче до вечора він приїде разом з Марго, щоб відсвяткувати Новий рік.

– Ти, будь ласка, не турбуйся, нічого не готуй і не купуй, ми усе принесемо, – сказав він.

Маргарита Іванівна ще вчора почала приготування до святкування, робила салати, холодець, оселедець «під шубою». Андрій Володимирович купив у магазині ковбасу, сир, маслини, мандарини, а на базарі – доволі велику диню, яка коштувала чималих грошей. Побачивши диню, Маргарита Іванівна запропонувала побалувати свекра, зваривши плов у нього дома, щоб був свіжим. Вона знала, що у Володимира Івановича був чавунний казанок для плову, бавовняна олія і рис. Залишалось купити баранину і часник, що і зробив Андрій Володимирович.

Близько восьмої вечора Маргарита Іванівна замовила таксі, до якого завантажили приготовані продукти, і подружжя відправилось на Березняки, де в кооперативному будинку жив Володимир Іванович. На кінець грудня вже щільно випав сніг, але вулиці були розчищені. Сніг лежав тільки на тротуарах, в палісадниках і на деревах, прикрашених гірляндами, що світяться. Легкий морозець додавав

1 ... 30 31 32 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вітер часу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вітер часу"