Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

тепер спробуй мені пояснити, чого саме ти боявся раніше.

— Що вони мамі розкажуть, — невпевнено сказав Тарас.

— І що? — запитав Вільгельм.

— А вона розізлиться.

— І що?

— Буде плакати.

— І що?

— Мені поставлять двійку за поведінку.

— І що тут страшного? Хіба се так само боляче, як коли тебе б’ють? Хіба се гірше, ніж коли тебе ненавидить цілий клас? Хіба ти ніколи раніше не отримував зауважень за поведінку? Хіба мати ніколи не плакала через те, що ти її засмутив?

І Тарас зрозумів, що справді боявся чогось уявного, а натомість його справжні проблеми були набагато серйозніші, й лише подолавши свій страх, він почав їх вирішувати.

Тарас ріс в оточенні дорослих, він рано зрозумів, що людьми досить легко маніпулювати, а особливо — недосвідченими однолітками. Він легко досягав свого, якщо хотів, скажімо, налаштувати цілий клас проти когось одного. Ще легше було йому переконувати однокласників, однокласниць чи навіть учителів поодинці у власній правоті. Навіть якщо він зовсім не готувався до уроку, а його викликали до дошки, він умів так добре продемонструвати загальні знання та хороший рівень, що вчителі часто заплющували очі на прогалини в опануванні конкретного матеріалу, і завдяки цьому Тарас зазвичай мав вищі оцінки, ніж заслуговував. Але все ж таки дорослими маніпулювати було важче, ніж дітьми, і засвоєння цієї науки зробило Тараса передчасно дорослим. Точніше, навчило імітувати зрілість та досвід і цим вигідно вирізнятися на тлі однолітків.

Він добре закінчив школу і, за наполяганням матері, вступив до Політехнічного інституту. Тарас не мав особливого потягу до технічних предметів, був радше гуманітарієм, але й гуманітарні предмети його не надто вабили, а технічний ВНЗ вважався все ж таки перспективнішим. В інституті він уже не переймався таким дріб’язком, як ходіння на пари чи самостійне навчання, а отримував заліки й оцінки на іспитах винятково за гроші. Заощаджений час витрачав на заробляння тих-таки грошей, допомагаючи в різних справах Вільгельмові.

### 1915—1939

На другому поверсі кам’яниці львівського лікаря Степана Левинського поряд із кухнею була прохідна кімната, з якої вели двері до ванни. Ті білі двері зливалися з білими шпалерами, тож їх легко було й не помітити у стіні. У кімнаті стояла шкіряна канапа, підсунута до вікна. Дитиною Софія любила вилазити на неї з ногами, що було, ясна річ, суворо заборонено. З канапи вона могла дивитись у вікно, до якого інакше не досягала. У кімнаті були ще одні двері, які вели до комірчини з припасами, де Софія також потай проводила іноді недозволені маніпуляції над банками з варенням чи акуратно відрізала шматочки від уже початих домашніх пляцків, що їх ховали в комірчину, щоби доїсти наступного дня.

У Софіїній кімнаті на стелі була гіпсова ліпнина з кленовими листками. Увечері вона вдивлялась у ті листки, аж поки її очі самі собою заплющувалися. Коли наставала осінь, Софія виходила надвір збирати пожовклі кленові листочки та «літачки» з насінням. Вона сушила їх, а потому вклеювала в альбоми для малювання, за кілька років заставивши такими альбомами цілу полицю. Вона могла годинами розглядати відтінки кольорів на листках і примхливі візерунки їхніх ліній. Іноді вона робила своїм лялькам сукні з кленового листя — воно здавалося їй досконалою тканиною, яка навіть не потребувала крою.

Софія не дуже любила ботаніку, а особливо прогулянки з учителем на Високий замок, де їй доводилося запам’ятовувати назви різних рослин за польським довідником Ростафінського, відповідати на запитання, чим відрізняються покритонасінні від голонасінних, хрестоцвіті — від складноцвітих і як усі вони називаються латиною та українською.

— Той учитель навчав мене ботаніки, астрономії та географії,◦— розповідала бабця Софія. — Він клав велику увагу не тільки на гербарій, а й на зібрання засушених жуків і метеликів, яке я мала провадити. Він продавав мені — по кілька крейцерів за штуку — маленьких дубових жучків, а навес-ну я мусила бабратися в баюрах і шукати чорних калужниць і жовтоберіжкових плавців. Увечері казав мені уважно слідити за звіздами, називати їх і записувати з мінутами час сходу і заходу сонця. Той вчитель збирав почтові заграничні марки, старі монети і видівки, як мій тато.

То було ще в ті часи, коли її навчання відбувалось удома — до того, як батьки віддали її до гімназії. Учителі були різні: старенький німець навчав її німецької мови та літератури, латини і математики, молоденька польська студентка готувала до матури. Приходив до Софії також старенький український професор із «Рідної школи», яка тоді була однією з небагатьох українських шкіл у Львові й існувала винятково на доброчинні пожертви. Софіїні батьки теж підтримували «Рідну школу», мати навіть безкоштовно вела там гурток шиття, проте власну доньку віддали до жіночої Гімназії святої Анни, де, крім звичайних предметів, дівчата мали уроки прання та прасування. І хоч у родинах, де діти вчились у гімназії, прали та прасували служниці, а не господині дому, ці «предмети» вважали необхідними для жіночої освіти.

Софія мала подругу Осипу, яка мешкала в сусідній кам’яниці й ходила з нею до одного класу. Іноді на перервах дівчата тікали з гімназії до парку Костюшка, сідали там на лавку і намагалися прибрати якнайбільш спокусливі пози — як ото навчали малюнки в жіночих журналах. Адже неподалік хлопці, їхні однолітки, бавились у «жандарма і збуя», перестрибуючи через лавки зі спинками. Та в їхньому