Читати книгу - "Дощило птахами"

молодої, бо всі гадали, що їй ледь за сорок, — немає інших нагальних справ. Звичайно, вона навідувалась до Торонто, де на неї чекала робота, та щойно питання залагоджувались, як фотограф поверталася до лісу. Ніби й не знала іншого життя. Ніби потребувала літніх людей — на світлинах, картинах або живцем.

— Ти недостатньо уваги приділяєш своєму життю, — якось зауважив їй Чарлі.

— А Бруно? А Стів?

— Що ж, вони теж, — і він зробив жест, ніби підносить до вуст косяк.

Проте тривожитися за Бруно і Стіва було не варто, адже вони накреслили собі шлях — марихуана і притулок у хащах. Одного дня вони також оселяться у двох хижках або ж — якщо готель ліванця встоїть — довічно житимуть у номерах.

— Коли вони постаріють, ходитимеш і за ними?

Вона не знайшлася з відповіддю. Чарлі помилявся, мріючи про спадкоємців. Бруно навряд чи сподобалося б жити у лісі. А щодо Стіва — що ж, хтозна, можливо, адже він про майбутнє ніколи не думав. А вона? Вона не мала нахилу до марихуани — одна-дві затяжки, не більше, і вже точно не бачила себе в ролі сидухи. Анж-Еме вона стала через співчуття, через почуття дружби — зрештою, їй здалося, що чужа шкіра їй пасувала, заспокоювала і потішала її. Та відколи знайшлися картини, повернулося її справжнє «я», і саме воно привело її до музейчику в Метісоні.

Міс Салліван тішилася. Відвідувачі тут були рідкістю, і ще рідше хтось повертався; до того ж, картини, що їх дістала з пакету гостя, містили історію прекрасного кохання. Кохання, біль, таємниця — було про що мріяти згодом.

Близнючок Полсон юними вона не знала. «Я ще молода, — зітхнула директорка, — мені лише шістдесят шість».

«Дуже мила манера повідомляти свій вік», — вирішила фотограф. І відреагувала, як і очікувалось:

— Маєте значно молодший вигляд.

Неправда — вона мала вигляд саме на шістдесят шість, проте цього було справді замало, щоб пам'ятати близнючок Полсон у ті часи, коли цілий Метісон зітхав за їхньою вродою. Вони познайомилися значно пізніше. Міс Салліван тоді виповнилося п'ятнадцять, її звали Вірджинією, вона вже була довга й замріяна; вона чекала, коли ж мамі нарешті набридне торохтіти з власницею крамнички, куди вони прийшли за гачками для килима, аж раптом повз вікно пройшла Енджи Полсон — вона весело крокувала у бік вокзалу.

— Он, дивіться, оця кого завгодно почервоніти змусить, — сказав хтось, мама або крамарка.

Енджи Полсон геть відрізнялася від тутешніх жінок. І цього їй пробачити не могли. Вишукана, породиста, стильна — її підозрювали у прихованому житті в Торонто чи іншому місті, адже у свої сорок років вона зоставалась незаміжньою і бездітною, личко ж її не марніло. Оригіналка, словом. Усе дивувало: від широкої циганської шалі до запаморочливо високих підборів. У Метісоні так ніхто не вдягався і не ходив, ніхто не мав такої свободи. Юна Вірджинія була причарована.

Вона вже у п'ятнадцять років скидалася на стару діву, проте серденько її вже тоді відрізнялося чулістю, тож жінка-бунтарка, що пережила чимало шалених пригод із коханням — певна річ, забороненим, — жінка, яка пройшла повз крамницю, перетворилась на символ життя, якого у юної Вірджинії не могло бути. Вона знала, що велике кохання, про яке вона мріяла, неможливе.

Невже Енджи Полсон аж так зважала? І так, і ні. Зауваження матері або крамарки — хтозна, чиє — піднялося із невичерпних жовчних глибин, які в маленьких містах поповнюються щодня.

Тож довготелеса мрійниця взялася збирати розпорошені уривки таємних кохань Енджи Полсон, дослухаючись пильно до всього, про що говорили й зітхали у Метісоні. І дізналася більше, ніж знаємо ми зазвичай про життя інших людей. Ревнощі, гнів, помста, потворний спід і дріб'язкові порахунки — її жахало все, що вдалося зібрати. Вслухаючись у найдрібніші чутки, сплітаючи і розплітаючи поговори, вона виросла у майстриню чужих таємниць. Тож вона знала про приховані пристрасті майже кожного мешканця Метісона.

Фотограф не зрозуміла сенсу запитання, коли сіра довготелеса постать нахилилась до неї і змовницьки прошепотіла:

— Поглянете на моє зібрання?

Широка усмішка, якою відповіли на здивований погляд фотографа, переконала, що йдеться про велику честь.

— Немає нічого прекраснішого за любов без відповіді.

І музейниця вклала їй до рук звичайнісінький зошит. Картонна обкладинка, металева спіраль, аркуші в лінійку. На обкладинці — дві монограми, пов'язані серцем. Та якщо монограми були ретельно, зі смаком виписані, то серце зворушувало наївною простотою. Авжеж, воно було червоного кольору, і його протинала стріла Купідона, з якої стікало кілька краплин, мов на іконі. Стара діва, очевидячки, обожнювала скривавлені серця. У старій шафі за скляними дверцятами — саме звідти вона витягла зошит, — було повно таких сердець. І зошитів теж — кількадесят.

— Ось, оце і є моє зібрання, — оксамитовим голосом промурмотіла вона.

«Достоту закохана, — міркувала фотограф, — вона говорить, ніби закохана. Невже жінка справді здатна знаходити втіху в чужому коханні, якому не судилося здійснитись?»

Зошити містили страшенно сумні історії — у серцях шаленіла любов, що рідко завершувалася злиттям тіл, а проте — у цих оповідках вчувались краса і спокута. Стара діва зачаровано дивилася на зібрання. Не мало значення, поєднувалися тіла чи ні, — важливим був незграбний повільний рух двох істот одне до одного, за яким заворожено спостерігала анонімна глядачка, занотовуючи день і час, коли пан привітався із пані, жест, із яким пані ухилилася від руки чоловіка, та погоду наступного дня, коли пані поверталась уже сама — у той