Читати книгу - "Пульсари"

— Добридень. Це я. Вітаю з виходом на міжнародну орбіту.

— О, Марія? По телефону я ще не чув твого голосу… Не все ж мені дідуганам пилюку на приладах витирати, — весело відгукнулася трубка.

— Вітаю, — повторила Марія. — Ніхто й не сумнівався у ваших здібностях. Просто не щастило вам. Та ще й робота у деканаті з такими неслухняними, як я, сили мотала…

На якусь мить запала мовчанка — певно, абонент зважував, вірити чи не вірити вухам своїм. Нарешті почулося:

— Знаєш, ти оце перша мені отаке кажеш. Наші взагалі мене ігнорують, думають, що я не помічаю. Може, зустрінемося? По келиху «Игристого» з морозивом…

— Ну що ви, Тихоне Руслановичу…

— Пробач, Маріє, не хотів тебе образити. Від радості сказав.

— Ви з Олегом Івановичем ще не бачилися?

— Ні.

— Він такий радий за вас. Каже: «Я завжди вірив, що Тихін далеко піде, якщо йому не заважати. Заплутався був чоловік, добре, що вчасно підправили, — от включив у роботу свій могутній потенціал».

Трубка знову помовчала, аж Марія почала її злякано торсати, але голос пролунав виразно, тільки з нотками недовіри:

— А ти не насміхаєшся, Маріє?

— Хіба я з вами коли билася? Не вірите — самі знайдіть Олега Івановича, він щойно до лабораторії зайшов. Я певна, захоче вас повернути на кафедру. Тільки ви одразу не погоджуйтесь — поволиньте кілька тижнів. Хай це буде старому наукою, хай знає, що достойними кадрами нема чого розкидатися. Ну, бувайте. Ще раз вітаю вас.

— Спасибі,  — нотки недовіри ще бриніли в голосі Тихона, але їх заглушив мажор самовпевненості — найогидніша, а то й небезпечна, як на думку Марії, людська риса. — Спасибі. Ти перша мене привітала. Жаль, що ні з ким чарку перекинути. За годину-дві буду на роботі, зайду до Швидкого миритися. В принципі він непоганий чолов’яга.

Походивши бульваром хвилин так із двадцять, Марія знову набрала номер Пильнюка.

— Це знову я, — схвильовано прокричала вона. — Ви збиралися розшукувати Швидкого — дзвоню, щоб зберегти ваш час. На роботу можна не йти, Олег Іванович захворів. Знепритомнів — довелося «медичну допомогу» викликати. Їду разом з ним. Так що вам, може, й не вдасться з ним помиритись… Бувайте здорові…

— Алло! Ти куди з ним? Скажи, щоб до батька везли. Алло!

— Бувайте. Ніколи. — Марія клацнула важелем автомата, відчуваючи, як стає сама собі огидною. Ну й бридня. Од зневаги чи відчаю стукнула кулаком по лобі, з приємністю почувши біль. Жива, отже. І хитра та брехлива. Нікому в світі не розкаже про цей гріх в ім’я ближнього.

А за білими стінами лікарні…

— Чому до нас? Є клініка для вчених! — скинувся Пильнюк-батько, побачивши знайомого пацієнта. Та вмить притлумив свої почуття. — Пробачте, забув, що ми сьогодні чергуємо…

Великого, справжнього зла проти Олега Івановича він не мав — бо все-таки відчував, розумів, що його Тиша не першого сорту дитина. Але… Якому батькові не хочеться бачити успіхи сина? А від кого це залежить значною мірою? Від учителів. Отже, від Олега Івановича, який відверто зневажив Тихона, завдав йому стільки прикрощів. Тому й заворохобилися десь там, у темних закутках мозку, хижі мікроби зла, які обкутували, обволікали неторкані у святості слова клятви Гіппократа… За довгу практику всяке траплялося — у польовому шпиталі, коли доводилося оперувати без наркозу, поранені, бувало, поминали усіх родичів хірурга аж до останнього коліна. Один навіть укусив. Та клятва Гіппократа залишалася стерильно чистою. Лікувати ворога Русланові Максимовичу не доводилося, тому й не задумувався він над почуттями військового лікаря, якому випадало виходжувати, мов звичайну людину, бандюгу, котрий до здачі в полон змішував жіноче молоко з баварським пивом.

Олег Іванович — людина своя, навіть близька, хоч не завжди сприяв прославлянню родини Пильнюків. А зворохоблений хижий мікроб все-таки підштовхував у темний куток клятву Гіппократа… Руслан Максимович не сказав собі строго: «Посоромся», бо це означало б визнати існування мікроба, — він лише нарочито довго мив руки і думав, що то буде з його авторитетом, коли операція не вдасться, а підстав для песимізму більше, ніж досить. Напевне, хто-небудь з колег кине мимохідь: «Зумисне зарізав старого». А якщо впораємося? Не такий уже він і старий, подумав про Швидкого, ми майже ровесники. Тоді оновлений, повернений до життя, щасливий Олег Іванович помириться з Тихоном, можливо, забере його знову на кафедру…

Егоїстичні, морально-невизначені думки випурхнули з голови хірурга, щойно він узяв скальпель і зробив перший надріз. Він бачив перед собою звичне криваве поле бою у живому абстрактному тілі. Руки працювали вправно, і кожен їхній рух був точний, упевнений — так закоханий у свою справу слюсар високого розряду розбирає головку циліндра автомобіля, так художник вимальовує квітку, яку йому підказало натхнення.

Закінчивши операцію, Руслан Максимович подумав, що було б набагато легше працювати, якби на стіл клали безіменних пацієнтів, щоб навіть облич їхніх не бачити, — тоді можна було б робити операції хоч і родичам: не кожен батько-хірург може впізнати сина по розташуванню родимок, а про тіло дорослої дочки він здебільшого уявлення не має. Тому боротиметься за життя своєї дитини з таким же холодним розумом, з такою ж розважливістю, як оперуючи зовсім чужу людину.

…Полегкість, внутрішню розкутість Пильнюк-батько остаточно відчув, побачивши, як по вестибюлю поспішав син.

— Ти ось що, татку. Там до вас Швидкого привезли. Постарайся. На роботі у нас з ним всяке бувало, та мені хотілось би помиритися. Не завжди я був справедливий до нього…

— Це наш обов’язок, — примирливо буркнув батько. —