Читати книгу - "Пульсари"

Не хвилюйся.

«Все-таки син мій не пропаща людина. Як і в кожного, є в нього вади, може, інколи вони просто різкіше виступають. А от зараз він виявив справжнє благородство. Неодмінно треба вилікувати Швидкого, за всяку ціну. Нехай миряться. Може-таки, стане Тиша на шлях істини…»

Було це в п’ятницю. А сьогодні — понеділок. Принісши прооперованому коларин, Руслан Максимович із задоволенням вислухав палатного лікаря: температура стабілізується, післяобідній сон глибокий, апетит у межах норми. «Проявляється інтерес до життя», — пожартував лікар, кивнувши на тумбочку, де лежали зошити, журнали, ручка.

У життя лише сірії фарби, Та ще чорна кайма на фінал. Йому маску шукаєм недарма, Щоб сховати звіриний оскал, —

прочитав Руслан Максимович на папірці, притиснутому кульковою ручкою. Ну що ж, до оптимізму ще далеко. Проте слід зважити, що за вірші взялася людина, яка назавжди «зав’язала» з поезією, принаймні після першої операції Олег Іванович так твердив, запевняючи, що за десять років не написав жодного рядка. Та невідомо, що вийшло б з-під пера найбільшого оптиміста на третю добу після такої операції. Головне зараз не тон. Важливий сам факт писання, що свідчить про одужування пацієнта. Набереться сил — з’явиться й мажор. Але коларин треба колоти, на всяк випадок…

Впевнившись у добротності своєї роботи і помудрувавши з палатним лікарем над листком призначень, Руслан Максимович полегшено зітхнув, розпрощався з колегами й пішов до своєї незатишної холостяцької квартири.

ЧОРНА ДІРА[1]

А тим часом Мусій Віл добіг до перехрестя вулиць, названих на честь відомих маршалів. У центрі перехрестя, немов величезна лінза, красувалася клумба, зрідка втикана прижухлими тюльпанами. Оправою лінзи слугувало кільце з підстрижених кущів.

Тим, хто споглядає перехрестя з високості (а навкруг нові багатоповерхові будинки), воно скидається на квітку з чотирьох пелюсток, в одній з яких прилаштувалися жовті будки телефонів-автоматів, згрупованих у дві шеренги, певне, щоб технікам було їх легше обслуговувати, а в протилежній — голубий квадрат з автоматів для пива, оточений гамірливою чоловічою юрбою.

Шумери, як свідчать документи, приносили звабливий напій в дар богині плодючості. Вавілоняни ж, заснувавши свою державу на батьківщині шумерів, були практичніші, вони й самі ласували еліксиром богів. Тому дуже суворо стежили за дотриманням технології. Майстрів, котрі розбавляли напій водою, чекала сувора кара на вибір: бути втопленим у бочці з продуктом власного виробу або ж пити, поки й смерть забере очманілого.

У нові віки напій завоював популярність на всіх континентах. Технологія виробництва удосконалилася так, що вже його шкодували віддавати. богам, ліпше було з його допомогою самому стати бодай маленьким богом. І називали той напій тепер лаконічно й просто: пиво.

За кухлем цього бурштинового білопінного чоловіки не лише складали оди ячмінному зерну, втішалися щасливим полюванням чи перебували сльотаву погоду в приємному товаристві, а й планували загарбницькі походи. Чимало драматичних сторінок в історії пива пов’язано й з ученими мужами. Так, наприклад, 1870 року баварські пивовари взяли в облогу Париж. Знаменитий Пастер вирішив помститися переможцям. Дослідивши «хвороби» французького пива, він винайшов спосіб зробити його кращим за німецьке. Проте наявність унікальних виноградників та правічна пристрасть французів до вина завадили їм всерйоз взятися за пивоваріння і відплатити ворогові. Німці ж негайно скористалися благами пастеризації і зробили своє пиво ще кращим.

Автомати, до яких прибіг захеканий Мусій з карбованцем і копійками, не шпували чеським «Праздроєм». Проте й до них, наче оси до меду, липли натруджені й перетруджені, хто зі склянкою, хто з баночкою, а один підключився до видачі гумовою трубкою, певно, відрізаною від поливального шланга.

— Що це ти, Му сію, припізнюєшся? Вже думали розходитись.

— Горе у мене, хлопці. Син розбився, — Мусій шморгнув носом, плюнув у кущі.

Повідомлення було таке несподіване, що зависли не донесені до ротів склянки-баночки, і піна з них спадала, мов березневий сніг з розігрітих дахів.

— Та ще ж убився, братці, як нещасливо — шкарбуна пожалів, що через дорогу плуганив. Може, той дід сам собі смерті шукав, а накликав на мого сина. — Червоний Мусіїв ніс ще дужче почервонів, зволожений гіркими батьківськими сльозами. Останнім часом свідомість Мусія була наче обложене хмарами небо, і що більше густішала облога, то різкіше й болючіше спалахувало в прозірках чисте небо його зболеної, неприкаяної душі.

— То пом’янемо. — «Винахідник» тицьнув Мусієві кінець шланга і вкинув у щілину автомата аж дві п’ятнадцятикопієчні монети, так що Мусій ледь устигав ковтати пінясту прохолодну рідину.

— А ще ж, братці, біда не ходить одна. — Мусій втер губи, відчуваючи легке заспокійливе погойдування. Помацав у кишені монети. — Одрізали вчені моєму Віталикові руку для дослідів. Так що ховаю сина, а як замучать руку — ще один похорон буде.

Хоч і це повідомлення було не просто несподіване, а приголомшливе, остовпіння слухачів воно не викликало. Тільки ті, в чиїх хмарах ще зблискували прозірки, відчули раптом, що звичайне ковтання пива набуло щойно якогось глибшого значення, стало ніби виправданим. Велике горе, непереборна стихія, слабість штовхають людину до гуртування.

— Прийми моє співчуття, — подав Мусієві баночку незнайомий. — Як же ти допустив? Мало тобі було однієї халепи?